Не здолати
Гомінкий і світлий зал залізничного двірця Вільнюсу*. Його туди й сюди перетинають люди – хто вже приїхав, думно крокуючи назустріч місту, а хто – ще поспішає у візії своєї дороги крізь автоматичні двері, що то відкриваються, то закриваються. У високому просторі цього залу опинився і я - бо був загубив свій час на автобус додому, десь у таки спеці літа та ще свіжих спогадах про вчорашній, 6 липня, День пісні (ще того, 30-тирічної давнини духу Саюдісу), тож і вирішив тут зачекати на наступний.
Зліва у залі – зручні, літери «L» фотелі, півколом, у центрі якого – піаніно зі стільчиком і здалека біліючий, хоч і чорними літерами, надпис – «Без тебе це лише меблі». За піаніно сидить чоловік років 30-ти, злегка усміхається, пробує клавіші, вдивляючись у ноти перед собою. Мелодія, хоч і не впевнена, але направду приємна, – більше від щирості і відкритості серця цього випадкового і несмілого виконавця.
Вибираю вільний фотель поряд з теж молодим чоловіком, з правої руки якого сидить двійко дітей і далі – певно, що їхня мама. Родина, малі дітки - подумалось-згадалося. Вслухаюся у негучні звуки музики у супроводі віддзвону оголошень двірця, слів подорожуючих і гомону міста, що уривками долинає крізь вхідні двері. Втома починає зникати.
Пригадую, що хіба минулого літа тут невеликий концерт з «Порами року» Вівальді і «Лібертанго» П'яццолли усім нам, подорожуючим, подарував зі своїми друзями відомий литовський акордеоніст Мартінас Лєвіцкас, приятель нашого композитора і теж акордеоніста Володимира Зубицького. Який любить жартувати, що, він – остання дитина у родині, як той Іванко у казках, незвичної долі, і заки навчився добре, для усієї України, Італії і усього світу грати, то не менше трьох баянів зламав ...
Чоловік у залі двірця закінчує грати, встає, кладе ноти назад на піаніно, усміхається, і, звертаючись до нашої невеликої, але таки славної компанії слухачів, тихо каже «Ачю (Дякую)» і поспішає на вихід. Наше сердечне «Дєкоямя (Дякуємо)!» лунає йому хоч і навздогін, але дуже щиро.
Проходить якась мить-друга, і на стільчику піаніно опиняється дівчинка років 12 - з родини, що перепочивала поряд зі мною. І з-під її ще по-дитячому тонких, як крил птаха, рук усе впевненіше виринає мені, а теж тисячам юних і не дуже юних патріотів Литви така знайома, до щему, мелодія «Червених вечорів»:
.
«У жмені моїй бджоли дзижчать, а вода ж – у легенях твоїх,
У жмені моїй гасне ранок, як солдатський пес він сумний.
Мої руки гравію повні, мелють хмари снігу вони.
Плачуть, ридають мої жорна, я сніжусь на плечі твої…»
– мелодія сучасної пісні про литовських лісових братів.
Пісні, яку вже у незалежній Литві, у свої 18 років, як спомин і подяку за ними здобуту, теперішню волю і долю Литви написала нині відома поетеса і виконавиця співаної поезії Єва Наркутє.
Бджоли – то і як кулі, а червінь – то і як кров юні Литви, що загинула у боротьбі за волю своєї країни і її прийдешнє…
Не знаю, чи тому, але дуже часто вечори неба Литви - до неймовірності і неповторно, прекрасно-тривожно, зачаровуючи червені...
Мелодія звучить у всій своїй повноті, набирає висоти, захоплює дух мимовільних слухачів й поволі йде до свого завершення. Дівчинка, що нині для мене - як символ нинішньої Литви, зосереджено закінчує мелодію, закриває кришку клавіш піаніно, йде до своїх. Лунають не чисельні, але такі щирі оплески, що можуть і сльози виступити…
"Моя Литво, безталанна, чи ж боїшся ти?" - зринають в пам"яті останні слова з «Червених вечорів».
«Ні, Литва таки таланна, таку Литву, у якій вже чеверте (!) покоління пам"ятає, хто здобув їм Волю – дійсно не здолати,» – потужно йде з самої глибини серця.
Не здолати, і цей дух, як і Литва, а певно що і як Україна, що бореться за Волю, і не лише свою, для мене - на віки…
Василь КАПКАН
.
* пишу саме ВільнюсУ, не ВільнюсА, - як і не просто РимА, міста, а як і РимУ, – символічного центру християн, бо Вільнюс для мене – це символ волі і боротьби за неї впродовж століть, столиця Волі, давнє Вільно.
Зліва у залі – зручні, літери «L» фотелі, півколом, у центрі якого – піаніно зі стільчиком і здалека біліючий, хоч і чорними літерами, надпис – «Без тебе це лише меблі». За піаніно сидить чоловік років 30-ти, злегка усміхається, пробує клавіші, вдивляючись у ноти перед собою. Мелодія, хоч і не впевнена, але направду приємна, – більше від щирості і відкритості серця цього випадкового і несмілого виконавця.
Вибираю вільний фотель поряд з теж молодим чоловіком, з правої руки якого сидить двійко дітей і далі – певно, що їхня мама. Родина, малі дітки - подумалось-згадалося. Вслухаюся у негучні звуки музики у супроводі віддзвону оголошень двірця, слів подорожуючих і гомону міста, що уривками долинає крізь вхідні двері. Втома починає зникати.
Пригадую, що хіба минулого літа тут невеликий концерт з «Порами року» Вівальді і «Лібертанго» П'яццолли усім нам, подорожуючим, подарував зі своїми друзями відомий литовський акордеоніст Мартінас Лєвіцкас, приятель нашого композитора і теж акордеоніста Володимира Зубицького. Який любить жартувати, що, він – остання дитина у родині, як той Іванко у казках, незвичної долі, і заки навчився добре, для усієї України, Італії і усього світу грати, то не менше трьох баянів зламав ...
Чоловік у залі двірця закінчує грати, встає, кладе ноти назад на піаніно, усміхається, і, звертаючись до нашої невеликої, але таки славної компанії слухачів, тихо каже «Ачю (Дякую)» і поспішає на вихід. Наше сердечне «Дєкоямя (Дякуємо)!» лунає йому хоч і навздогін, але дуже щиро.
Проходить якась мить-друга, і на стільчику піаніно опиняється дівчинка років 12 - з родини, що перепочивала поряд зі мною. І з-під її ще по-дитячому тонких, як крил птаха, рук усе впевненіше виринає мені, а теж тисячам юних і не дуже юних патріотів Литви така знайома, до щему, мелодія «Червених вечорів»:
.
«У жмені моїй бджоли дзижчать, а вода ж – у легенях твоїх,
У жмені моїй гасне ранок, як солдатський пес він сумний.
Мої руки гравію повні, мелють хмари снігу вони.
Плачуть, ридають мої жорна, я сніжусь на плечі твої…»
– мелодія сучасної пісні про литовських лісових братів.
Пісні, яку вже у незалежній Литві, у свої 18 років, як спомин і подяку за ними здобуту, теперішню волю і долю Литви написала нині відома поетеса і виконавиця співаної поезії Єва Наркутє.
Бджоли – то і як кулі, а червінь – то і як кров юні Литви, що загинула у боротьбі за волю своєї країни і її прийдешнє…
Не знаю, чи тому, але дуже часто вечори неба Литви - до неймовірності і неповторно, прекрасно-тривожно, зачаровуючи червені...
Мелодія звучить у всій своїй повноті, набирає висоти, захоплює дух мимовільних слухачів й поволі йде до свого завершення. Дівчинка, що нині для мене - як символ нинішньої Литви, зосереджено закінчує мелодію, закриває кришку клавіш піаніно, йде до своїх. Лунають не чисельні, але такі щирі оплески, що можуть і сльози виступити…
"Моя Литво, безталанна, чи ж боїшся ти?" - зринають в пам"яті останні слова з «Червених вечорів».
«Ні, Литва таки таланна, таку Литву, у якій вже чеверте (!) покоління пам"ятає, хто здобув їм Волю – дійсно не здолати,» – потужно йде з самої глибини серця.
Не здолати, і цей дух, як і Литва, а певно що і як Україна, що бореться за Волю, і не лише свою, для мене - на віки…
Василь КАПКАН
.
* пишу саме ВільнюсУ, не ВільнюсА, - як і не просто РимА, міста, а як і РимУ, – символічного центру християн, бо Вільнюс для мене – це символ волі і боротьби за неї впродовж століть, столиця Волі, давнє Вільно.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |