Не врятують Україну Богдани і Тараси з Олесями!

Українські батьки-патріоти, розуміючи шо ворог не сконає за їхнього біологічного життя, називали своїх первістків трьома іменами: Тарас, Богдан і Олесь.

Передбачалося, що навіть живучи у змосковщеному місті, не маючи мовного середовища, Богдан не стане русскоязичним, а Тарас нестиме ім'я пророка навіть там, де спаскуджуються найкращі.

Так думав і я.

Але чим далі в 2000-ні, тим ні ім'я ні Богдан, ні Тарас нічого не гарантувало. Ні у Києві, ні Одесі чи Дніпрі.

Богдани взагалі ставали Баґданами, а Тараси навіть виклично говорили у відповідь московською, ледь приховуючи гримасу: "А ти, йолопе, думав, шо я по-українськи з тобою говоритиму? Как би ні так! Плєвать на дєда Тараса! Ета мая жизнь"

Залишилися Олесі. І не дівчата (вони-то як раз легко ставали Алєсямі), а саме пацани.

Бачиш у продавця супермаркету на бейджику "Олесь N" - вважай, що напевне почуєш українську. Живу, невимушену й водночас кармічну. У самому центрі Дніпра

- Добрий вєчєр! - каже Олесь. - Пакєт нужен?

- Так, але якийсь маленький.

- Цей підійде? Маєте нашу розрахункову картку? З Вас вісімдесят гривень 20 копійок. Дякую!

Ні, навіть Олесі не бійці "мовного фронту". Під малоросійські танки, як і Богдани з Тарасами , не кидаються.

Але батьківське рішення зіпсувати життя дитині й примусити її скрізь "фонити українським" сприймають із насолодою. І навіть татовою вірою - "в Україну колись після них".

Коли й Віталік з Сірьогою будуть як люди. А своїх "Олесів" напридумують русскіє. І бачучи бейджик "Валодя N" напевне знатимеш: батьки хотіли аби це був їх останній "домік булґакова".

Ростислав МАРТИНЮК