Репортаж із "пгт Одесочки"
Це все вже було.
Спочатку волали, що рекламу раптом - всю рекламу, уявляєте?! - зобов’язали друкувати/озвучувати/демонструвати виключно українською. Яке неподобство! Люди ж не розуміють цю вашу українську! «Всю жизнь было ж по-русски!» Та я сама волала: російськомовна ж газета, яка реклама українською?! Хто її нам даватиме в такому разі?!
Потім волали, що американські фільми почали дублювати українською мовою! Ой, лишенько! Бред Пітт же завжди говорив російською ж! Чому раптом українською? Залиште російською! Прогнозували, що ніхто в кіно не ходитиме, фільми не дивитиметься, касові збори впадуть і всі дотичні бізнеси збанкрутують.
Далі волали, що українські пісні раптом зобов’язали ставити в ефір, і квоту виділили. Сичали: а, квота! боїтеся конкуренції! бо немає у вас ніяких українських виконавців, ніяких українських пісень, ніякої музики!
Потім волали, що викинули з ефіру «интересные русские каналы, к которым мы привыкли». І ще радили «нам надо развивать собственный смотрибельный контент, а не тупо запрещать российское, боясь здоровой конкуренции». Бо ж тяжко, коли телевізійні сигнали транслювались десятиліттями напряму в черепну коробку, а тут треба спробувати жити без цих інʼєкцій.
І знову волали, коли вимкнули одноклассников і вконтакте. Як могли, «там же классная музыка и мы все друг друга понаходили».
Несамовито волали, коли раптом виявилось, що у всіх школах викладання віднині буде лише українською мовою. «Всё, они захватывают мозг наших детей», - тужив один із тих, хто координував тут «русскую весну», та не викоординував. «Битву за умы мы можем проиграть, наши дети начнут думать по-украински» (тут, правда, було слово на літеру «х», вони нас саме таким словом називають), ще один ідеолог із тієї ж когорти.
І ще волали, коли раптом всі товари почали маркувати українською. «Моя мама может умереть, она теперь не в состоянии прочитать аннотацию к лекарству! Ей что, укрАинский теперь учить?!».
І знову заволали, бо ж «город утрачиваем, не будет больше города Бабеля, Олеши, Паустовского и Жванецкого»; «некуда больше возвращаться, город уже не тот»; «как можно улицу Жуковского поменять на какую-то Строкатую! Это ж никто не запомнит!».
Зоя КАЗАНЖІ
Ілюстрація - картина Ройтбурда “Броненосець в місті».
Спочатку волали, що рекламу раптом - всю рекламу, уявляєте?! - зобов’язали друкувати/озвучувати/демонструвати виключно українською. Яке неподобство! Люди ж не розуміють цю вашу українську! «Всю жизнь было ж по-русски!» Та я сама волала: російськомовна ж газета, яка реклама українською?! Хто її нам даватиме в такому разі?!
Потім волали, що американські фільми почали дублювати українською мовою! Ой, лишенько! Бред Пітт же завжди говорив російською ж! Чому раптом українською? Залиште російською! Прогнозували, що ніхто в кіно не ходитиме, фільми не дивитиметься, касові збори впадуть і всі дотичні бізнеси збанкрутують.
Далі волали, що українські пісні раптом зобов’язали ставити в ефір, і квоту виділили. Сичали: а, квота! боїтеся конкуренції! бо немає у вас ніяких українських виконавців, ніяких українських пісень, ніякої музики!
Потім волали, що викинули з ефіру «интересные русские каналы, к которым мы привыкли». І ще радили «нам надо развивать собственный смотрибельный контент, а не тупо запрещать российское, боясь здоровой конкуренции». Бо ж тяжко, коли телевізійні сигнали транслювались десятиліттями напряму в черепну коробку, а тут треба спробувати жити без цих інʼєкцій.
І знову волали, коли вимкнули одноклассников і вконтакте. Як могли, «там же классная музыка и мы все друг друга понаходили».
Несамовито волали, коли раптом виявилось, що у всіх школах викладання віднині буде лише українською мовою. «Всё, они захватывают мозг наших детей», - тужив один із тих, хто координував тут «русскую весну», та не викоординував. «Битву за умы мы можем проиграть, наши дети начнут думать по-украински» (тут, правда, було слово на літеру «х», вони нас саме таким словом називають), ще один ідеолог із тієї ж когорти.
І ще волали, коли раптом всі товари почали маркувати українською. «Моя мама может умереть, она теперь не в состоянии прочитать аннотацию к лекарству! Ей что, укрАинский теперь учить?!».
І знову заволали, бо ж «город утрачиваем, не будет больше города Бабеля, Олеши, Паустовского и Жванецкого»; «некуда больше возвращаться, город уже не тот»; «как можно улицу Жуковского поменять на какую-то Строкатую! Это ж никто не запомнит!».
Зоя КАЗАНЖІ
Ілюстрація - картина Ройтбурда “Броненосець в місті».
| Читайте також |
| Коментарі (0) |