Народна мудрість: литвини дошки везуть! — так, так, так … відповів кулемет

Такий вислів ще й досі можна почути у селі Сухиня Бобровицького району на Чернігівщини. Так тут кажуть у відповідь тим, хто пропонує загалу зробити щось сумнівне, безглузде і небезпечне.

А народився цей влучний вислів у 20-х роках минулого століття. Місцеві комнезамівці (члени комітету незаможних селян) мали звичку грабувати білоруських контрабандистів, які таємними стежками везли з-за Дніпра на Полтавщину дошки для обміну на збіжжя.
Якось одного вечора на засідання комнезамівців заскочив один з активістів з вигуком: «Литвини дошки везуть!»
Не довго думаючи, комнезамівці кинулися переймати литвинів, так тоді називали на Чернігівщині мешканців Білорусі. Наздогнали вони їх на переправі на річці Бистриця. І раптом з останнього воза контрабандистів по захеканим комнезамівцям вдарив кулемет…
Так у поліському в селі Сухиня на Чернігівщині не залишилося в живих жодного місцевого комнезамівця...

Згадав про цей випадок у зв’язку з кумедною «відставкою» Володимира Литвина після ганебного голосування за закон «про мову» під орудою Адама Мартинюка. Свого старого товариша спікер чомусь звинуватив у зраді.

Так кого зрадив комуніст Адам Мартинюк?

Звісно не Україну (сумнівно, що він їй служив коли-небудь), а сподівання литвинівців отримати більший шмат від продажі квоти фракції Народної партії регіоналам у виборчих комісіях.
На цих парламентських виборах «потрібний країні» Володимир Литвин і його однопартійці вирішили не ризикувати з партійним списком. Сам пан Володимир давно підгодував за бюджетні гроші мажоритарний округ на Житомирщині, а видатних однопартійців вирішив пропхнути в прохідний список Партії регіонів.
Тож вдалий торг за прийняття у парламенті вкрай потрібного регіоналам закону Ківалова-Колесніченка «про мову» був вкрай потрібний В.Литвину. І тут раптом все зіпсував полум’яний ленінець Адам. Звісно, у комуністів завжди був і є власний політичний бізнес з партією влади.
Тож у прохідній частині партійного списку Партії регіонів, оприлюдненому 30 липня 2012 року, опинилися тільки троє «народників» Ігор Шаров (№16), Олег Зарубинський (№38) і Катерина Ващук (№45). У той же час, як Станіслав Довгий – батько екс-секретаря Київради з «молодої команди Черновецького» потрапив у цей список лише під №118.
Безумовно, не треба відкидати й те, що підписання В.Литвином закону «про мову» 31 липня 2012 року спричинено також й тим, що він відповідає за кар’єру своїх молодших рідних братів.
Нагадаю, Микола Литвин (1961 р. н.) після вишколу у 1990-1993 рр. у Військово-політичній академії ім. В.І. Леніна (з 1992 р. — Гуманітарна академія Збройних Сил РФ) ще з 2001 року очолює Державну прикордонну служби України.
Найменший брат спікера Петро Литвин (1967 р. н.) з липня 2007 року — командувач військами Південного оперативного командування (колишній Одеський військовий округ).
У серпні 2008 року В. Ющенко присвоїв Миколі військове звання генерал армії України, а Петру — генерал-лейтенанта.
9 грудня 2008 року їхній старший брат Володимир Литвин отримав вдруге посаду спікера. Нагадаю, що за це проголосували з фракції БЮТ – 154 картки з 156 (30,71% голосів виборців на позачергових виборах 30 вересня 2007 року), НУ-НС – 40 з 72 (14,15%), КПУ – 27 з 27 (5,39%), Блок Литвина – 20 з 20 (3,96%), ПР – 3 з 175 (34,37%).
Закономірно, що 30 липня 2012 року на позачерговій сесії провладна більшість у 266 карток підтримала проект постанови, внесеної Партією регіонів, КПУ, Народною партією та групою «Реформи заради майбутнього» (це група депутатських тушок) про висловлення вотуму довіри спікеру Володимиру Литвину і відхилення його заяви про відставку.

Звісно, саме такі литвини потрібні партії влади, бо спритно возять дошки для труни української незалежності.
Не безкоштовно, звісно ж…