Мовне питання як технологія маніпуляції суспільною думкою
Із наближенням парламентських виборів в Україні чинна влада, намагаючись здобути симпатії російськомовного населення сходу й півдня України, через своїх представників у парламенті вирішила педалювати мовне питання (надання російській мові статусу державної). На початку липня парламент ухвалив Закон «Про засади державної мовної політики», який передбачає офіційне використання регіональних мов, й передусім, російської, у роботі місцевих органів влади. Незважаючи на шалений опір громадськості, гучні акції протесту,у тому числі й двотижневе голодування групи активістів у Києві, Закон було передано на підпис Президенту В.Януковичу. За результатами соціологічних опитувань, ухвалення даного закону підтримують 34% респондентів, тоді як 42% виступають проти.
При цьому 37% опитаних переконані, що саме українська мова потребує більшого захисту, і лише 18% вважають, що захисту потребує російська. Опитування також демонструють, що кількість супротивників запровадження російської мови як другої державної суттєво перевищує кількість прихильників цієї ідеї. Так, надання російській мові статусу державної підтримує 41% українців, тоді як 51% виступає проти. Раніше кількість цих двох груп була майже рівною.
Показово, що, на думку соціологів, мовна проблема за важливістю не входить до десятки пріоритетів для населення, суттєво поступаючись економічним проблемам. Українці прекрасно усвідомлюють «мовні маніпуляції» влади – 74% впевнені, що політики використовують питання мови лише для здобуття голосів виборців.
Експерти наголошують ще й на фінансовій складовій питання. У разі підписання Президентом В.Януковичем мовного закону державі треба буде щороку додатково витрачати з державного бюджету 17-50 млрд. грн. (2,1-6,2 млрд. дол.).
Коментар Фонду „Спочатку Люди”:
Упродовж сімдесяти років Комуністична партія намагалася викорінити українську мову і культуру, але їй це так і не вдалося. Нинішня українська влада демонструє таку ж грубу зневагу, тільки цього разу вже до власної нації, загострюючи вельми дратівливе для України питання, яке не об’єднує, а роз’єднує народ.
Ми живемо в Україні, і державною мовою тут є українська. Так записано в Конституції. Такою є воля більшості. Природно, що внаслідок певних історичних передумов в українській культурі присутні й інші народи зі своїми рідними мовами: російською, румунською, угорською, польською, кримсько-татарською, а віднедавна й англійською. Їх усі необхідно поважати, але запроваджувати другу державну мову означає провокувати хаос.
Якщо залишити осторонь емоції і розглянути лише деякі з наслідків ухвалення скандального мовного закону, то ми побачимо, що бізнесменам, зокрема й інвесторам, тепер доведеться готувати юридичні документи не лише українською, а й російською, що удвічі збільшить витрати, час та обсяг бюрократичної тяганини. Тільки уявіть цей безлад... Документи, оформлені в Донецьку, де російська, можливо, стане єдиною офіційною мовою, потрібно буде авторизувати у Києві, де домінує українська. То яка із мов зрештою отримає перевагу, адже цілком рівнозначний статус ці мови мати не можуть?
Давайте поглянемо, що насправді стоїть за цим необдуманим рішенням. Намагання отримати політичні переваги на сході країни? Але ці переваги ефемерні, адже закон для регіону нічого не змінить на краще, і люди це прекрасно розуміють. Закон було ухвалено одразу після закінчення Євро-2012, і він «зім’яв» увесь позитив від вдало проведеного турніру, а також і критичний аналіз того, чи вартувало державі витрачати в умовах кризи стільки бюджетних грошей на його проведення. Більше того, коли у дні активних протестів уся увага була прикута подій біля Українського Дому у центрі столиці, Партія регіонів через шахрайство ухвалила в Раді, де особисто були присутні менше 70 депутатів (при необхідних 226 або 50% парламенту), 36 законів на мільярдні суми! Без жодного обговорення, вони наче піаністи тиснули на кнопки голосування сусідів. І де тут демократія?
Опозиція, на жаль, і тут не знайшла моделі противаг. Потрапивши в полон страху втратити прихильність усіх тих, хто говорить українською і російською, вони навіть відмовились від традиційних літніх канікул.
Позитивна ж сторона ситуації полягає в тому,що громадяни країни зрозуміли ціну влади і опозиції.
| Читайте також |
| Коментарі (5) |
До принятия языкового вопроса я как-то не интересовался существованием региональных языков в других странах. Но, теперь захотелось узнать – а есть ли в других странах региональные языки? Оказалось, что они есть, и довольно много – и таких стран, и региональных языков. Вот несколько примеров.
Прежде всего, возьмём наших соседей. В Польше – государственный язык польский, а региональные языки такие: немецкий, белорусский, литовский. В Словакии – гос. язык словацкий, а региональные – болгарский, хорватский, чешский, немецкий, венгерский, польский, рома, русинский, украинский. В Венгрии – гос. язык венгерский, а региональные – хорватский, немецкий, румынский, сербский, словацкий, словенский. В Румынии – гос. язык румынский, а региональных – 20 языков, в их числе русский и украинский языки. В Молдове – гос. язык молдавский, а региональные – гагаузский и русский в Гагаузии, а русский и украинский – в Приднестровье. В России – гос. язык русский, а региональные – в различных регионах федерации помимо русского есть ещё 23 государственных и 14 официальных языков. А вот, к примеру, количество региональных языков в других странах. В Сербии – 10 рег. языков (и среди них – украинский). В Австрии, Германии – по 6 региональных языков. В Хорватии – 6 рег. языков (и среди них – украинский). В Армении – 5 региональных языков. В Испании, Чехии, Швеции – по 4 регионального языка. В Великобритании, Италии – по 3 регионального языка. В Швейцарии – 3 гос. языка и 1 рег. язык – рома. А вот США не имеют официального языка – наиболее распространённый язык – американский английский, но в некоторых южных штатах доминирует испанский, в Луизиане – французский, а на Гавайях официально признан гавайский.  | |
0
