Мішень - Шевченко

До теми: навіщо нам сьогодні Шевченко, Франко...
Часом доводиться чути це запитання.

Ось відповідь, наочність якої важко переоцінити.

Це портрет Шевченка з українського міста Слов'янськ на Донбасі, свого часу окупованого диверсантами РФ.
Російські окупанти використовували його як мішень.

Стріляючи в Шевченка, вони намагалися поцілити в нас - тих, хто говорить українською, думає українською, любить українською.

Це ми - справжня мішень. Це ми на прицілі.
А Шевченко - той, хто нас заступає. Затуляє плечима.

Мабуть, вони сміялися, дивлячися в ці суворі очі. І тішилися, коли вдавалося поцілити. Їм здавалося, що так вони позбудуться цього спопеляючого погляду.

Не певен, що всі вони досі сміються. Певен, що багато хто вже досміявся.

Шевченко й Франко потрібні нам сьогодні не тому, що написали багато гарних віршів. І не тому, що їхні біографії й твори у шкільній програмі, а пам'ятники - на наших вулицях і площах.

Вони потрібні нам передусім тому, що ці площі і вулиці наші доти, доки на них пам'ятники їм. А не тим, для кого "какая разница".

Тому, що ця земля наша, доки на ній є місце для цих пам'ятників та, що набагато важливіше, для пам'яті. Пам'яті, без якої ми ніхто і нізвідки.

Тому, що ми говоримо їхньою мовою і дихаємо їхнім повітрям. А вони нашим.
Бо ми одне.

Шевченко як мішень? Годі вигадати переконливішого свідчення його сили.
Бо це наша сила.

Сила нашої віри, нашої любові і нашої перемоги.
Яких не розстріляєш.

Богдан ТИХОЛОЗ