А вже завтра була війна...
11 квітня 2014 року. Це один із останніх знімків, зроблених вдома у Донецьку. Сьогодні ввечері ще мир. Ну, як мир... Вже більше двох місяців Донецьк кошмарять російські "туристи", які припхалися захищати місто від "фашистів" і "бендер". З місцевих їх найактивніше підтримали маргінали у ролі "патріотів Донбасу". До 13 березня, коли на мітингу посеред міста пролилася кров і загинув Дмитро Чернявський, ми ще мали якісь ілюзії на припинення відвертого російського вторгнення. Після цієї трагедії, - вже ні. Стало очевидно, що влада і правоохоронці, чогось не обороняють Донецьк від сусідських зайд під триколорами, рішуче реагуючи на їх агресію, а здають і місто, і всіх нас... Щодня. Щоночі. Крок за кроком.
Жити повноцінним життям, приміром, радіти чомусь чи комусь, сміятися і жартувати стало значно важче. І спілкуватися із багатьма друзями знайомими теж було непросто. Ми тоді багато сперечалися. У деяких питаннях знаходили спільну мову, у деяких - нізащо. І більшість із нас повністю довіряли тільки своїм рідним і близьким. Більше нікому. Ну, хіба ще паперу, якому іноді надокучали власними думками, спостереженнями, враженнями. Та ще довіру викликали окремі спиртні напої. Як там у Ремарка? "Ром - це швидше друг, із яким вам завжди легко. Він змінює світ". Горілка чи коньяк справді трохи змінювали на краще ці потворні російсько-донецькі будні. Але це були дуже тимчасові зміни. А іноді взагалі, як компетентно кажуть алкоексперти, це було за схемою: "гроші на вітер".
Ще ввечері 11-го ми ми вкладалися спати із залишками надії, що Донецьк і вся Донеччина назавжди залишатимуться українськими. Але вранці 12-го прокинулися під супровід повідомлень із Слов'янська, де диверсійна група на чолі з громадянином РФ Гіркіним (Стрєлковим) захопила міськвідділ міліції та будинки органів влади. Почалася неприхована збройна агресія росіян проти України. Вже потім сам Гіркін буде хвалитися тим, що саме він "натиснув спусковий гачок війни з Україною". Так і було. Точніше, так і є досі. Бо гібридній війні поки нема кінця-краю. А тому знімок шестирічної давнини тепер видається древнім експонатом із давно-давно-давно минулого мирного життя, яке "мижбрати" перекреслили 12 квітня 2014 року.
Павло КУЩ
Жити повноцінним життям, приміром, радіти чомусь чи комусь, сміятися і жартувати стало значно важче. І спілкуватися із багатьма друзями знайомими теж було непросто. Ми тоді багато сперечалися. У деяких питаннях знаходили спільну мову, у деяких - нізащо. І більшість із нас повністю довіряли тільки своїм рідним і близьким. Більше нікому. Ну, хіба ще паперу, якому іноді надокучали власними думками, спостереженнями, враженнями. Та ще довіру викликали окремі спиртні напої. Як там у Ремарка? "Ром - це швидше друг, із яким вам завжди легко. Він змінює світ". Горілка чи коньяк справді трохи змінювали на краще ці потворні російсько-донецькі будні. Але це були дуже тимчасові зміни. А іноді взагалі, як компетентно кажуть алкоексперти, це було за схемою: "гроші на вітер".
Ще ввечері 11-го ми ми вкладалися спати із залишками надії, що Донецьк і вся Донеччина назавжди залишатимуться українськими. Але вранці 12-го прокинулися під супровід повідомлень із Слов'янська, де диверсійна група на чолі з громадянином РФ Гіркіним (Стрєлковим) захопила міськвідділ міліції та будинки органів влади. Почалася неприхована збройна агресія росіян проти України. Вже потім сам Гіркін буде хвалитися тим, що саме він "натиснув спусковий гачок війни з Україною". Так і було. Точніше, так і є досі. Бо гібридній війні поки нема кінця-краю. А тому знімок шестирічної давнини тепер видається древнім експонатом із давно-давно-давно минулого мирного життя, яке "мижбрати" перекреслили 12 квітня 2014 року.
Павло КУЩ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |