Микола вмер. Микола живий

Початок лікарняного дня, ординаторська, тільки-но закінчилась вранішня п'ятихвилинка. Сестри розбіглися, лікарі потяглися за теками з історіями хвороб і листками призначень. У вікна заглядає сонце, тягне ще ранковою прохолодою і бузком. Ідилія.

Прочиняються двері і в ординаторську заходить сумна процесія із двох огрядних бабів у чорному, пов'язаних чорними ж хустками, та двох дядьків, від яких тут же починає поширюватись хвилями кріпкий самогонний вихлоп. Дядьки сурові і мовчазні, тітки схлипують і качають головами.

- Ми за Миколою... До кого нам?
В принципі, ситуація знайома, але поки що не зрозуміла. Всі кидають свої історії з листками і з цікавістю чекають на далі буде.
- Ну, до мене, - врешті зізнається один з нас, споглядаючи на процесію.
Тут же одна з тіток падає на стілець і починає голосно ридати, інша їй підтягує, між схлипуваннями чути:
- Ой! А шо ж.. ге-е-е... сталося?...А чого ж він преставився?.. ве-е-е... уме-е-ер...
- Хто... умер? - колєга обережно намагається прощупати делікатну ситуацію. - Коли умер?

Дійсно, цікаво. На п'ятихвилинці ніхто нічого, всі живі, всі лікуються. Запановує тиша, чутно як за гаражами гавкає пес, об скло несамовито лупиться головою муха-камікадзе.
- Микола, - тітка витирає сльози і суворо дивиться на дохтура. - Позвонили вчора, шо вмер. Ми оце з гробом приїхали, забирать де?

Муха після чергового удару довбешкою об скло з криком "ой-йо!" падає на підвіконня і переводить подих. З-за гаражів чути добірні матюки, після яких собака здивовано замовкає. Окуляри лізуть по інтеліґентному обличчю колєґи на лису маківку. Запановує драматична тиша, самогонний фетр в атмосфері густішає. Дядьки на підтанцівці топчуться, як коні.

- Та він живий. Наче. Зранку. Був.
Муха з криком "ойнімагу" падає з підвіконня.

- Як живий? - родичі здивовані і якось не дуже обрадувані. - Нам дзвонили... ми ж гроб, поминки... Живий?
Ми починаємо лізти під столи, коли заводять похнюпленого Миколу, який усім своїм виглядом вибачається за незручності, але нічого поробити не може. Живий, ітіть його.

- Голова ж уже чарку за спомин випив..., машину вце дав.., поминки ж..- в розпачі перераховує один із самогонних дядьків, інший сумно киває. Микола безпорадно знизує плечима. Здається, він готовий лягти в ящик, аби тільки не підводити голову і рідних.

За гаражами матюками загавкала собака. Муха злетіла з підлоги і криком"Ідіоти!" шугонула у відкриту фрамугу.

Врешті, з'ясувалось. Винного у фальшстарті знайшли і покарали. А як там вже Микола своє друге пришестя виправдовував - то мені невідомо.

Всяке буває.

Олег ЛУЗАН