Мій листопадовий сад

Листопадовий сад пахне самотністю, підопрілим листям і пізніми яблуками. Простуджений вітер бухикає між віттям, чи то зігрітися хоче, чи струсити останні плоди. А вони, червонясті, ще налиті стиглістю і соком, не піддаються Навпаки яріють – аж світ стає червоним. Майже, як вранішній, коли сонце сходить. Втім, яке там сонце листопадове! Тоне в сірому мреві дня, а як і виблисне промінцями, то встигає зігріти прибиту морозцем троянду та грона здичавілого винограду і знову грузне в густому місиві туману.

Сиро й незатишно. Раніше мати зігрівала цей домашній світ. А нині тільки й радості що сад ряхтить урожаєм, влітку мої і материні квітники палахкотять. Отож довго в селі не затримуюсь, надто такої похмурої пори. Кіптівський ліс недалеко, а з нього й досі везуть польські гриби. Отож хоч і післяобіддя, до сутінків рукою можна дотягнутися, та в ліс завертаєм.

Цього разу не встигли. Зате собі і друзям везли з півтора центнера яблук. Ось-ось морози прийдуть, а яблук у саду ще ого-го. Та ще й глід не порвали і калина в моєму городньому ліску червоніє гронами. На часі трояндові кущі опалим листям вкутати, бузок Будлея, деякі квіти. Словом, ще роботи та й роботи.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ