На межі

Вже голі дерева. Гайсають голодні вітри,
Шукають кого б закрутить, розіпнуть, розтерзати.
Тополі край шляху зібрались в далекі світи,
Земля відпускає. Ось лише не вміють літати.
У сірому небі розтали сліди журавлів,
У сірого смутку немає ні крил, ані долі.
То привидом стане, то стеле туман по землі,
То зайцем сполоханим міряє зоране поле.
Снігів ще немає. Завзято мишва шарудить
В опалому листі, у зжовклих некошених травах.
Ні пісні, ні зірки лише листопадова мить
Та спогад про осінь, оту золотисто-багряну.
Була – і немає. Калину ламають дощі,
Призахідне сонце умите калИновим соком.
І хтось незнайомий приходить у чорнім плащі
І зирить крізь шибку округлим, як соняшник, оком.
Жахається баба: «То смерть вже за мною прийшла».
Запалює свічку, хрестом покриваючи груди.
Вслухається в темінь: той Хтось вже стоїть край села
Безсніжний, безкрилий дощами заплаканий грудень.
Отак ми зимієм, бо десь ще в дорозі сніги,
Тріскучі морози й собі поспішають з дитинства.
Там річка умерзла по горло в свої береги,
Там весь наш куток і кирпате моє товариство.
Було – і немає, лиш темінь густа, як смола.
Довкіл ні сніжинки і в грудня зав’язані очі
Туманом холодним, що став, як стіна, край села
Скраєчку осінньої, тихої пізньої ночі.
20.11.2024р.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ