Мена, мітинг: черга Московського патріархату

Обласний мітинг-реквієм у Мені.

Відбувся він минулої суботи біля пам’ятника жертвам голодоморів і політичних репресій. У заході взяли участь голова облдержадміністрації Володимир Хоменко, керівництво району та міста, керівники структурних підрозділів ОДА, представники установ, підприємств, організацій району, громадськість. Називалась страшна статистика: «80 років тому по Країні гуляла смерть. Смерть без війни, без посухи чи потопу. На Україні щохвилини вмирало від голоду 17 чоловік, за годину – тисяча, за добу – 24 тисячі. Всього загинуло більше 8 мільйонів чоловік, а може й більше. Точна цифра невідома. Історія людства такого ще не знала, щоб планомірно винищували голодом людей».
Людожерський сталінський комуністичний режим пішов на такий нечуваний злочин заради того, щоб загнати селян до колгоспів і збільшити обсяги заготівель хліба. А також вирвати душу з українського народу, зламати національний рух опору, який складав загрозу диктаторському режиму.

Голова облдержадміністрації Володимир Хоменко зазначив, що голодомор 1932-1933 років став найбільшою трагедією українського народу за всю його багатовікову історію. Людські втрати від голодної смерті стали не єдиним наслідком років тоталітаризму. Голод не просто вбивав селян, він нищив національну культуру, спотворював світогляд та цінності цілого покоління українців. Фактично мільйони людей було фізично знищено або відправлено до таборів. До катастрофи людської додалася катастрофа духовна, коли було зруйновано сотні храмів у містах і селах. Сучасні дослідники доводять, що саме вирішення українського питання було принциповим для тоталітарного режиму, метою якого стало знищення українства, як державного та національного організму.

Втрати голодомору були вражаючими. Вмирали сім»ями, часто знелюднювалися цілі вулиці та села, а вцілілих чекало лихоліття війни, декілька хвиль політичних репресій та голод 1946-1947 років. Біль від втрати тим гостріший, що гірка правда про голодомори стала відома суспільству після десятиліть замовчувань та секретності. Лише наприкінці 80-х – на початку 90-х років широка громадськість вперше дізналася про сплановану злочинним режимом акцію знищення мільйонів людей, які проживали на території України. Робота дослідників протягом останніх років дозволила підняти завісу незнання масштабів трагедії: опитано десятки тисяч людей старшого покоління, свідчення їх задокументовано, відображено в наукових працях, збережено для нащадків в архівах. Видано обласний том національної книги пам’яті, в якому увічнено списки громадян, які померли протягом 1932-1933 років на Чернігівщині.

Трагедія голодоморів не обминула і жителів Менщини. Понад три тисячі осіб у своїх свідченнях згадували страхіття тих голодних років. На жаль більшість жертв цієї трагедії безіменні і не мають офіційних місць поховання. Тому ще в роки президентства Віктора Ющенка в населених пунктах області поставили десятки па’ятних хрестів, які є безумовним свідченням нашого спомину про померлих.

Присутні на заході вшанували пам’ять невинно убієнних голодомором, хвилиною мовчання. Заупокійну литію відправив архиєпіскоп Чернігівський та Новгород-Сіверський УПЦ Московського патріархату Амвросій. А потім, у пам»ять про численні жертви українського народу, до пам’ятника загиблим від голодоморів було поставлено свічки, покладено квіти. Керівники області та району запалили свічки пам»яті у Менській Свято-Троїцькій церкві.

Чому вчить історія?

На мою думку, обласний захід про вшанування жертв голодоморів і політичних репресій у Мені організували не випадково. Тут ще при попередній владі було збудовано один з кращих в Україні пам’ятників жертвам голодоморів і політичних репресій. Автором монументу є відомий український скульптор, уродженець Волосківців – Анатолій Гайдамака. От тільки місця поховань загиблих від голодоморів у районі дійсно невідомі.

Але чому вчить нас історія страшної трагедії? Пригадую, як на початку 90-х років минулого століття комуністи та їх прихильники не втомлювалися переконувати в тому, що як на Чернігівщині, так і на Менщині, голоду майже не було. А що люди недоїдали, то, мовляв, винен був у цьому неврожай. Хоч тисячі свідків, як, приміром, Анастасія Дубівська з Дягови, Михайло Молодший з Березни, Петро Ілляшик з Мени та інші розповідали про те, урожай у 1932 році був щедрим. Але сталінські опричники забирали в людей усе їстівне (навіть були приклади, коли витрушували з горщиків уже зварену кашу) і тому люди змушені були споживати кору з дерев, залишки мерзлої городини, полову, квітки акації, конюшини, кропиву, пацюків, тощо. Доходило навіть до канібалізму, чого на нашій землі не траплялося навіть і в кам’яному віці. Літні люди, які пережили голодомор, ніколи його не забудуть і кажуть, що не дай, Боже, пережити таке знову.

Звичайно, подібне в Україні ніколи не повториться. Але хіба ми можемо спокійно жити, коли в нас і досі є політичні сили, і навіть при владі у складі парламентської більшості, які не визнають ні голодомору, ні геноциду українського народу, пояснюючи голод помилками тодішньої влади та неврожаєм. І от за ці політичні сили на виборах цілком добровільно і свідомо голосує понад 10 відсотків виборців. Висновок один: організаторам голодомору таки вдалося досягнути впливу на кілька поколінь, витравити з них історичну пам’ять, національну гордість, затьмарити свідомість.

І ще одне. Цього року до участі в мітингу-реквіємі у Мені запросили священників УПЦ Московського патріархату… Хоч вони теж до останнього часу не визнавали голодомору в Україні (Москва ж не визнає). Можливо цього року прозріли?

А от віруючі УПЦ Київського патріархату змушені були проводити свої поминальні заходи біля пам’ятника в Мені після обіду 24 листопада. Як повідомив благочинний храмів Менського округу отець Марк, влада їх не запрошувала на обласний мітинг-реквієм. А в управлінні внутрішньої політики ОДА пояснили, що представників конфесій запрошуватимуть на вшанування жертв голодоморів по черзі. Отож цього року черга Московського патріархату…

Валерій МАГУЛА