Мак

Доки на Поповому не викопали ставок, ми, малишня, бігали купатися у Панську сажалку. Найближчий шлях – поза городами.

Ще на початку літа на кожному городі біло, бузково, червоно палахкотіли розквітлі маківки. У нашому селі мак, як і редиску, сіяли по картоплі (тоді ще ні колорадські жуки, ні інша напасть не загрожували посівам).
Порівнявшись з городом тітки Саші,материної сестри, не міг здолати спокуси – зривав з десяток зелених коробочок. Знав, тітка хоч і побачить, не сваритиметься. Аби лише картоплю не витоптав. А маку і їй, і родичам вистачить.

Розкушую недоспілу маківку, гірке молочко виступає. Змахую з губ ту гіркоту рукавом сорочки і насолоджуюсь солодкуватою начинкою.

Через польову дорогу, ближче до Довгого озерця, галявини дикого маку. Бабуся його видюком називає. Якось з Шуриком Кошовим нарвали його повні пазухи. Принесли в село, повсідалися на лавочці біля двору дядька Івана знаного в селі як Звісний, Одну маківку розкусив, другу… Переглянулися з Шуриком. І викинуть шкода, і на їжу не годиться. Тоді я згадав: якщо довго не було дощу, бабуся шептала молитву і кидала маківку в наш колодязь.
Так, казала, люди колись дощ викликали.

– А давай маківки в колодязь покидаєм, – пропоную другу. – Дощ піде.
– Де ти таку побрехеньку чув? – не вірить Шурик, але згоден висипати маківки в криницю.

– Чув! Ось побачиш, як сипоне – й додому не добіжиш, – запевняю й висмикую майку з штанів. Мо’ з два десятки маківок сиплються в колодязь. Шурик і собі позбувається видюка. І нараз злякано скрикує. Зиркаю – дядько Іван тримає мого товариша за вухо.
– Ти чого колодязь паскудиш! – гримить дядьків голос.

– Та он Дашин каже: насиплем маку, дощ піде
– Дощ? – відпускає вухо дядько. - Давненько його ждем. Тілько мак навряд чи поможе. Ось що, розбігайтеся по домівках і більше не робіть шкоди.

У нас теж мати висівала мак по всьому городу.
– Де мак росте, там усяка культура родить, – казала.

Та найгустіше цієї рослини було біля хати. А ще – чорнобривців. Квіти до пізньої осені гоготіли темним багрянцем, а мак цвів не довго.
– Може, мак усе ж в кінці городу сіятимемо, а коло хати хай квітки. Як у людей он, – махала рукою вбік сусідів.

Бабуся не погоджувалася:
– Наче ти не знаєш: мак відьом відлякує. Ось прийде відьма, а мак не пустить у хату доки та не перещитає усі мачинки в коробочках. А доки щитатиме, ніч мине. Відьма на мітлу – і гайда, щоб людям на очі не потрапить.

Мак,як водилося, святили у церкві на Маковея. Я допомагав матері зрізувати чорнобривці, вже достиглі на міцних рудих стеблинках маківки. З обніжку польової дороги приносив волошки. Посвячений букетик з квітами і маківками мати ставила на покуть. А бабуся розламувала кілька коробочок, висипала у жменю зернятка і обсипала ними поріг.
– Щоб мак не пускав у хату людей з лихими помислами.

Пригадую, як уперше з Донцем ходив по гриби у нашу Діброву, на полі помічав багато розквітлих маківок. Хвалився бабусі.

– Бог як сотворив світ, – розповідала старенька, – дав Землі маківок, щоб вона усюди їх розкидала. Правда ж гарно, як мак цвіте? Городній мак більше у їжу годиться, а видюк болі в животі знімає, його кладуть під подушку, щоб добре спалося.

Розквітлі маківки вишивали на сорочках і рушниках, бо вони – символ продовження роду. Про вродливих дівчат казали: гарна, як маківка.

Давно не сіють мак на наших городах. Все таки, видно, встигла відьма до ранку порахувати мачини і посіяла зло у душі людські…

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ