Люди моєї Держанівки: колій

Ще з дня мати вимила ночви, відра, повипарювала чугуни. А затим позбирала ножі й понесла їх гострити до Миші Дубика.

– А ти, – гукнула мене, – збігай до Закусилихи, хай завтра прийде поможе мені кишки мити.
– Та ви ж самі їй про це вчора казали.
– То було вчора. А сьогодні вона мо’ забула. А сама я не вправлюсь. Ти б менше балакав, а вже давно б збігав.

У вечері мати теплою водою ретельно вимивала нашу довгу ще дідову лаву, а я за нею чистою ганчіркою насухо витирав широку, вичовгану за довгі роки, дошку.

– Ось наче б і все, – стомлено сіла скраєчку лави. – Сніг ти розчистив, соломи наносив. Ось тільки, – прислухалася, – Борі нашому наче хто пошептав. І не рохне. А я ж йому не носила вечерю.

Це я назвав нашого кабана Борею. З п’яти (четверо мати продала в Носівці на базарі) я вибрав якраз це порося. Коли заходив у двір, свиня насторожено рохкала, поросята розбігалися, лише одне піднімало вгору завше замурзаний ніс-п’ятачок, маленькими круглими очицями якусь мить роздивлялося мене, а затим з радісним вереском робило кола навколо корита, куди я висипав дрібно покришену зелень.

Свиню мати теж збула. «А ну її, – казала. – Три ночі біля неї висиділа, а вона все одно двох поросят задавила. Нову свиноматку заведем».
Восени Боря вже був гарним підсвинком. Він чув, як я приходив зі школи, тоді перевертав порожнє корито, ставав на нього передніми ногами, просунувши ніс-п’ятачок крізь загорожу, і зазивно рохкав.

Свої обов’язки я знав. Мати зранку до вечора на роботі. Отож обідня поранка за мною.
Доки Боря смачно плямкав вареною картоплею навпіл із обмішкою і зеленню, я чухав йому боки і навіть верхи сідав. Спершу кабан вигинався, переставав їсти і сідав на задні ноги. А потім звик. Я навіть обротьку зробив і катався на нашому Борі по двору.

Якось зазвав навіть сусіда Кольку, аби той подивився, який я вершник.
– Оце да, – морщив кирпатого носика Колька. – А дай я спробую.
– Ти тільки його не поганяй, бо скине.

Доки я чухав Борю, Колька всівся на м’яку спину кабана, натягнув у руках мотузяну обротьку.
– Відходь. Я поїхав…

Кабан рвонув з місця так, що Колька лише якусь мить тримався на спині, а посеред двору гепнувся задом у рідке місиво.

Боря прожогом кинувся у прочинений хлів, і я довго не міг його звідти вигнати. А тим часом Колька стояв за хвірточкою і брудними кулачкам витирав заплакані очі.

– Це ж школьні штани. Тепер перепаде від батька.
– Ти ж хоч не кажи, що на кабані катався, – застеріг я, уявляючи, що буде мені, як дізнається мати.
– Наче хтось пошептав Борі. І не рохне, – знову, вже лягаючи спати, сказала мати.

Та й чого йому рохкати. Доки мати ввечері ходила до Івана Яговенка вже вкотре уточнювати, коли той прийде кабана колоти, я вилив у відро свою миску борщу, накидав обмішки, долив води і, все те перемішавши, відніс Борі. Жаль мені було його, хай хоч востаннє смачно поїсть. Про це, звісно ж, матері не сказав. Налає ще.

Колій Іван Яговенко прийшов уранці, ще затемно. Приніс з собою довгу, з розплесканим кінцем швайку, міцну конопляну мотузку.
– Ти, Дашо, – звернувся до матері, – позви когось, щоб поміг придержати.
– Та кого ж мені позвати, – зоглянулася на всі боки мати. – Миколай і Федір уже на фермі. Вибіжу на вулицю, мо’ когось загукаю.

Невдовзі у двір слідом за матір’ю зайшов Сашунчик Пилипишин. Як завжди, у коротенькому чорному пальтечку і тонких хромових чобітках.
– Ти б дала мені зразу похмелиться, щоб руки прочно кабана держали, – попросив Сашунчик.
– Ось заколемо і зразу по маленькій. Пом’янем, так сказать, – позіхнув у кулак колій, який, мабуть, вчора теж добре приклався до чарки.

Я не бачив, як Іван з Сашунчиком путали задню ногу кабану, не чув, як на весь куток верещав наш Боря. Забився у куток сіней, міцно затулив вуха. Я не хотів, щоб хто бачив мої сльози, не хотів чути передсмертні верески мого улюбленця.

Щось довго не гукає мати, щось довго не несе по чарці колію й помічнику. Вийняв пальці з вух і виглянув надвір. На місці, де я розчистив сніг, була велика бура пляма. Колії, матюкаючи один одного, вовтузилися аж біля Федорового тину. Поруч стояла мати і лише божкала.

Уже потім, коли осмаленого і розібраного кабана по частинах внесли в хату, коли мати затопила піч і на сковорідці зашкварчало сало, Іван стомлено сів за стіл.
– Ти понімаєш, я його тричі швайкою шпигонув. Я ж показував: у серці три дірки було. І кабан уже умовк.

Той п’янюга Сашунчик відпустив мотузок і став струшувати сніг з пальта. А кабан як захрипотить, як скочить на ноги і, бачила ж, зі швайкою по снігу побіг.
– Та ти, Іван, тоже роззяву впіймав. Затичку треба було раніше заготовить, – не осуджувала, але й не хвалила мати колія. – А тепер ще й перед Федором оддувайся. Кабан таку дірку в тину виламав.

«Бідний Боря», – знову мені на очі навернулися сльози. Він в останню мить свого життя, може, мене шукав, мого захисту. А я в цей час сам у сінях ховався.
– Е, та це ще рядовий случай, – перехиливши другу чарку, згадував Іван випадки зі своєї практики колія. – Он в Чуменка свиню вже смалити починали, а вона як скочить, Грициху з ніг збила. Та як несла чугун з водою, так на себе й вилила. Добре, хоч не кип’яток. Віриш, Дашо, баба довго без пам’яті лежала.

А он з Іваном Донцем, тож партизан, ти знаєш, ми прив’язали кабана до ушули. Іван виніс з хати двостволку, зарядив, як на вовка і прямо в голову пальнув. Думали: наповал, а воно виявилося, що дорізати треба. Пополаяла нас Галька.

Розвеселив мене трохи сп’янілий колій.
– А ти чого свіжини не пробуєш? Сідай ось поруч з дядьком, – позвала мене мати, викидаючи ложкою зі сковорідки шматки жарені.

Проводжали Івана удвох з матір’ю.
– Ти, Дашо, мене через вулицю переведи, а далі я сам, – ледве в’язав слово до слова колій.
– А свіжину не загубиш? Мо’ давай я завтра сама принесу?
– Е, ні, – заперечив Іван. – Не положено.

Мати повела колія на вулицю, а я стояв і дивився на враз осиротілий хлів, на дірку у Федоровім тину і уявляв нашого Борю зі швайкою у грудях. Він рвонув шукати захисту, мого захисту, а я в цей час стояв у кутку сіней із затуленими вухами.

– Швидше рости, мо’ хоч коліїв не будемо наймати, – уже в хаті сказала ненька. – Ти чого мовчиш? – підійшла ближче. – Е-е, та з тебе, видно, колія не вийде, – поклала на голову теплу шерудку долоню, а потім ще щось казала лагідне, витираючи ріжком фартуха мої мокрі очі.

Микола БУДЛЯНСЬКИЙ