Конюх Ванюша
Люди моєї Держанівки
Летить сільською вулицею табун. Попереду, здіймаючи хмарки куряви, Гнідко. Молоді лошаки, колесом вигнувши шиї, чи то не осмілюються, чи не в змозі догнати вожака. Ось Гнідко вже ріже грудьми густий, настояний на різнотрав’ї дух надвечірнього лугу. Вибиває копитами глибокі натоптані стежки, що в’ються через увесь вигін аж до старого панського лісу, який з усіх боків обступають густі верболози.
Сонце вже закотилося за вечірній пруг, але на заході ще гоготить червоне полум’я. Та його відблиски лише дістають верхівок дерев. А там, у нетрях, вже збираються сутінки. Ще трохи і вони темними тінями побіжать поміж деревами. На якусь мить принишкнуть у верболозах, аби набратися міцності й уже потім хвилями покотяться по росяному лугу аж до табуна, вистуджуючи змилені боки натомлених за день коней.
Коні, пофиркуючи, під нулівку стригтимуть губами солодке різнотрав’я. Лише неспутані лошата, все ще не нагарцювавшись за довгий день, у бублики загинатимуть хвости і виписуватимуть кола навкруг табуна. Все далі й далі, де темними острівцями принишкли верболози, де за кущами жовтими вогниками підступно блимає страх…
Тоді Гнідко оббіжить табун, застережно заірже на весь луг, а конюх Ванюша виляскуватиме довгим замашним батогом. Здригнуться далекі кущі, заметушаться поміж ними жовті світлячки, а до табуна докотиться голодне вовче виття.
…Ванюша встає з прохолодної твердої лежанки, довго вдивляється у прибулого.
– Щас світло включу, бо вже очі, знаєш, не ті, що колись.
– Та ще ж день, дядьку Іване, то у вас вікна позанавішувані.
– А, – впізнає по голосу Ванюша, – це ти. А я оце попорався та й приліг. Надворі хвища. Яка робота по такій погоді. Ось і задрімав. І, знаєш, ось лише четверту зиму, як не конюхую, а мені один і той же сон сниться. Уже думав до врача піти. Мо’ що з головою. Як-не-як, а вже сімдесят з гаком. Так не буває, правда ж?
– Буває, дядьку Іване. Ви скільки конюхом працювали.
– Да все життя. Щас точно скажу. У 97-му на пенсію пішов, а в 44-му я вже з Іваном Драним конюховав.
– 53 роки виходить.
– Отож бо. Та й ще б пару годків побув, та вже й конюшню розібрали, і упряж та вози порозтягували. Коней з лошатами, мо’ десятків два оставалося. Було, молодих, тільки об’їжджених вороних і буланих на машину і – на м’ясо. Голова оправдовувався, що солярку немає за що купляти. Дохазяйнувалися, мать його так. Як приїде машина з м’ясокомбінату, я свого Гнідка у телятник ховаю. Вірою і правдою двадцять годків прослужив мені кінь. Скільки й знаю, не було ні прудкішого, ні слухнянішого. Золото – не кінь. Та загнав його після мене молодий конюх. Це ж додуматься треба: коню вже скільки год, а він на ньому «Жигуль» кинувся доганять. І пошти догнав. Та на мостику через Молохву змилений Гнідко впав, як підкошений. Витінар сказав: серце не видержало. Жаль, такого коня загнать, – глибоко затягується самокруткою Ванюша.
– Немає жалості в молодих до коней. Ось ви були не такі. Я ж не забув, як удвох з Василенком Орлика обучали. Поносив він вас, а таки приборкали. А пам’ятаєш білого мерина? Ну й вайло. Тяговитий кінь, а, віриш, не раз не бачив, щоб порожнього воза чи гарбу хоч підтюпцем тягнув. Його хоч пугою уперіщ, хоч дрюком на нього замахуйся, тільки вухами водить. А Петро бригадирів яким конем воду возив! Тихий, смирний. Дітвора поміж задніми ногами на спір лазила. А він ніколи не брикне.
Дядько Іван може днями розповідати про коней, про їхні звички і норови, та завжди починатиме і закінчуватиме свої давні і ще свіжі спогади Гнідком.
– Я його ще на початку сімдесятих лошам пригледів. Ходив він у мене і в упряжі, і під сідлом. Було, засидимося на конюшні після роботи, хтось пляшку принесе, балакаємо про се, про те. Аж чую мій Гнідко бунтується в кошарі, ірже на все село. То мені знать дає: у нічне пора, на пашу.
Іван Володимирович Онодало за п’ятдесят три роки роботи конюхом у держанівському колгоспі імені Шевченка так жодного разу навіть у відпустці не був.
– Хіба приболію чи на базар треба з’їздити. А так все життя біля коней. І тепер, хоч і свого коня маю, та сниться табун. Які в нас скакуни були, які кріпкі робочі коні. Перевелося все, перемололося і розвіялося, як полова на вітрі, – з жалем каже Ванюша.
Ванюшею Івана Володимировича звуть чи не з першого дня, як прийшов на конюшню.
– Ти в нашій кузні бував коли? – запитав Івана його старший тезка на прізвисько Драний.
– Ні, а що?
– Ходім до Андріяна. Мені треба дверцята до димоходу заказать.
Кузня містилася неподалік конюшні у продимленій старій халабуді. Андріян наче й не побачив прибульців. Довгими щипцями перекручував шмат заліза, а коли воно з червоного зробилося білим, вихопив з полум’я ковалок і враз затанцював на ньому важким відбійним молотком. Іскри дрібними зірочками посипалися по всій кузні. У вправних руках коваля шмат заліза швидко набув форму підкови.
– Ти диви! – не стримав захоплення Онодало.
– А, Ванюша, – наче тільки-но вгледів хлопця Андріян. – Хочеш – до себе помічником візьму?
– Та я, – зиркнув Іван на старшого конюха, – уже на конюшні…
– Тоді конюхуй. А надумаєш – приходь до мене.
Може б, і пішов, та звикся на новій роботі, сам старшим конюхом став. Пізно, вирішив, ковальську справу освоювати.
На конюшні першої бригади більше сотні коней було, з них половина робочі.
Прибігаємо з Альошею Труханом ледь не зі сходом сонця на конюшню, щоб кращого воза вибрати. Альоша на возі всівся, а я коней з паші виглядаю. Ось вже летить табун. Ванюша заганяє коней у кошару.
– Та-ак, – оглядає нас. – На возах повсідалися, а колеса змастили?
Перезиркуємося між собою.
– Та вже як коней запряжемо.
– Знаю вас. Беріть он відро з коломаззю і за роботу, а тоді побачимо, яких вам коней дати.
Бережливим господарем і жалісливим конюхом був Ванюша.
Немає чого вже берегти. У новому господарстві двоє коней і один старенький віз. Не летить сільською вулицею табун. Давно вичахли його сліди на широкому лузі. Та й ліс відступив. Провирубували верболози, поспилювали товстелезні дуби-велетні. Тільки вітри голодними вовками шастають поріділим лісом, перекочуються по шрамах колись глибоких втоптаних сотнями коней стежок.
– Віриш, бува, не спиться вночі, до всякого шелесту прислухаюся. А під ранок, як здолає сон, бачу свого Гнідка. Несе він мене галопом так, що аж вітер сорочку зриває. А за нами увесь табун. Я про свої сни мало кому розказую. Подумають, у діда з головою нелади. А я ж наче нормальний. Правда?
– Правда, дядьку Іване.
Нараз почув, як за вікном заіржав кінь, як закресав копитами об мерзлу землю. Здивовано дивлюся на господаря.
– Ні, – сміється Ванюша. – То не вчувається. То моя худоба вечеряти просить. Нездужатиму – курей зведу, а коня залишу. І вмиратиму, то скажу, щоб обротьку під голову поклали. Дивакуватий я чоловік?
– Зовсім ні, дядьку Іване, – потиснув руку Ванюші. – Спасибі вам.
– За що? – здивовано сказав услід господар і пішов поратися.
– За вірність, дядьку. Ви справжній конюх, а справжні конюхи без коней не залишаються.
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
Летить сільською вулицею табун. Попереду, здіймаючи хмарки куряви, Гнідко. Молоді лошаки, колесом вигнувши шиї, чи то не осмілюються, чи не в змозі догнати вожака. Ось Гнідко вже ріже грудьми густий, настояний на різнотрав’ї дух надвечірнього лугу. Вибиває копитами глибокі натоптані стежки, що в’ються через увесь вигін аж до старого панського лісу, який з усіх боків обступають густі верболози.
Сонце вже закотилося за вечірній пруг, але на заході ще гоготить червоне полум’я. Та його відблиски лише дістають верхівок дерев. А там, у нетрях, вже збираються сутінки. Ще трохи і вони темними тінями побіжать поміж деревами. На якусь мить принишкнуть у верболозах, аби набратися міцності й уже потім хвилями покотяться по росяному лугу аж до табуна, вистуджуючи змилені боки натомлених за день коней.
Коні, пофиркуючи, під нулівку стригтимуть губами солодке різнотрав’я. Лише неспутані лошата, все ще не нагарцювавшись за довгий день, у бублики загинатимуть хвости і виписуватимуть кола навкруг табуна. Все далі й далі, де темними острівцями принишкли верболози, де за кущами жовтими вогниками підступно блимає страх…
Тоді Гнідко оббіжить табун, застережно заірже на весь луг, а конюх Ванюша виляскуватиме довгим замашним батогом. Здригнуться далекі кущі, заметушаться поміж ними жовті світлячки, а до табуна докотиться голодне вовче виття.
…Ванюша встає з прохолодної твердої лежанки, довго вдивляється у прибулого.
– Щас світло включу, бо вже очі, знаєш, не ті, що колись.
– Та ще ж день, дядьку Іване, то у вас вікна позанавішувані.
– А, – впізнає по голосу Ванюша, – це ти. А я оце попорався та й приліг. Надворі хвища. Яка робота по такій погоді. Ось і задрімав. І, знаєш, ось лише четверту зиму, як не конюхую, а мені один і той же сон сниться. Уже думав до врача піти. Мо’ що з головою. Як-не-як, а вже сімдесят з гаком. Так не буває, правда ж?
– Буває, дядьку Іване. Ви скільки конюхом працювали.
– Да все життя. Щас точно скажу. У 97-му на пенсію пішов, а в 44-му я вже з Іваном Драним конюховав.
– 53 роки виходить.
– Отож бо. Та й ще б пару годків побув, та вже й конюшню розібрали, і упряж та вози порозтягували. Коней з лошатами, мо’ десятків два оставалося. Було, молодих, тільки об’їжджених вороних і буланих на машину і – на м’ясо. Голова оправдовувався, що солярку немає за що купляти. Дохазяйнувалися, мать його так. Як приїде машина з м’ясокомбінату, я свого Гнідка у телятник ховаю. Вірою і правдою двадцять годків прослужив мені кінь. Скільки й знаю, не було ні прудкішого, ні слухнянішого. Золото – не кінь. Та загнав його після мене молодий конюх. Це ж додуматься треба: коню вже скільки год, а він на ньому «Жигуль» кинувся доганять. І пошти догнав. Та на мостику через Молохву змилений Гнідко впав, як підкошений. Витінар сказав: серце не видержало. Жаль, такого коня загнать, – глибоко затягується самокруткою Ванюша.
– Немає жалості в молодих до коней. Ось ви були не такі. Я ж не забув, як удвох з Василенком Орлика обучали. Поносив він вас, а таки приборкали. А пам’ятаєш білого мерина? Ну й вайло. Тяговитий кінь, а, віриш, не раз не бачив, щоб порожнього воза чи гарбу хоч підтюпцем тягнув. Його хоч пугою уперіщ, хоч дрюком на нього замахуйся, тільки вухами водить. А Петро бригадирів яким конем воду возив! Тихий, смирний. Дітвора поміж задніми ногами на спір лазила. А він ніколи не брикне.
Дядько Іван може днями розповідати про коней, про їхні звички і норови, та завжди починатиме і закінчуватиме свої давні і ще свіжі спогади Гнідком.
– Я його ще на початку сімдесятих лошам пригледів. Ходив він у мене і в упряжі, і під сідлом. Було, засидимося на конюшні після роботи, хтось пляшку принесе, балакаємо про се, про те. Аж чую мій Гнідко бунтується в кошарі, ірже на все село. То мені знать дає: у нічне пора, на пашу.
Іван Володимирович Онодало за п’ятдесят три роки роботи конюхом у держанівському колгоспі імені Шевченка так жодного разу навіть у відпустці не був.
– Хіба приболію чи на базар треба з’їздити. А так все життя біля коней. І тепер, хоч і свого коня маю, та сниться табун. Які в нас скакуни були, які кріпкі робочі коні. Перевелося все, перемололося і розвіялося, як полова на вітрі, – з жалем каже Ванюша.
Ванюшею Івана Володимировича звуть чи не з першого дня, як прийшов на конюшню.
– Ти в нашій кузні бував коли? – запитав Івана його старший тезка на прізвисько Драний.
– Ні, а що?
– Ходім до Андріяна. Мені треба дверцята до димоходу заказать.
Кузня містилася неподалік конюшні у продимленій старій халабуді. Андріян наче й не побачив прибульців. Довгими щипцями перекручував шмат заліза, а коли воно з червоного зробилося білим, вихопив з полум’я ковалок і враз затанцював на ньому важким відбійним молотком. Іскри дрібними зірочками посипалися по всій кузні. У вправних руках коваля шмат заліза швидко набув форму підкови.
– Ти диви! – не стримав захоплення Онодало.
– А, Ванюша, – наче тільки-но вгледів хлопця Андріян. – Хочеш – до себе помічником візьму?
– Та я, – зиркнув Іван на старшого конюха, – уже на конюшні…
– Тоді конюхуй. А надумаєш – приходь до мене.
Може б, і пішов, та звикся на новій роботі, сам старшим конюхом став. Пізно, вирішив, ковальську справу освоювати.
На конюшні першої бригади більше сотні коней було, з них половина робочі.
Прибігаємо з Альошею Труханом ледь не зі сходом сонця на конюшню, щоб кращого воза вибрати. Альоша на возі всівся, а я коней з паші виглядаю. Ось вже летить табун. Ванюша заганяє коней у кошару.
– Та-ак, – оглядає нас. – На возах повсідалися, а колеса змастили?
Перезиркуємося між собою.
– Та вже як коней запряжемо.
– Знаю вас. Беріть он відро з коломаззю і за роботу, а тоді побачимо, яких вам коней дати.
Бережливим господарем і жалісливим конюхом був Ванюша.
Немає чого вже берегти. У новому господарстві двоє коней і один старенький віз. Не летить сільською вулицею табун. Давно вичахли його сліди на широкому лузі. Та й ліс відступив. Провирубували верболози, поспилювали товстелезні дуби-велетні. Тільки вітри голодними вовками шастають поріділим лісом, перекочуються по шрамах колись глибоких втоптаних сотнями коней стежок.
– Віриш, бува, не спиться вночі, до всякого шелесту прислухаюся. А під ранок, як здолає сон, бачу свого Гнідка. Несе він мене галопом так, що аж вітер сорочку зриває. А за нами увесь табун. Я про свої сни мало кому розказую. Подумають, у діда з головою нелади. А я ж наче нормальний. Правда?
– Правда, дядьку Іване.
Нараз почув, як за вікном заіржав кінь, як закресав копитами об мерзлу землю. Здивовано дивлюся на господаря.
– Ні, – сміється Ванюша. – То не вчувається. То моя худоба вечеряти просить. Нездужатиму – курей зведу, а коня залишу. І вмиратиму, то скажу, щоб обротьку під голову поклали. Дивакуватий я чоловік?
– Зовсім ні, дядьку Іване, – потиснув руку Ванюші. – Спасибі вам.
– За що? – здивовано сказав услід господар і пішов поратися.
– За вірність, дядьку. Ви справжній конюх, а справжні конюхи без коней не залишаються.
Микола БУДЛЯНСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |