Любов Пономаренко: чисте джерело української прози
Сьогодні відзначає свій ювілейний день народження прекрасна українська письменниця, наша землячка Любов Пономаренко.
Пономаренко (Кириченко) Любов Петрівна – народилася 25 травня 1955, с. Іванківці Срібнянського району Чернігівської області. Член Національної спілки письменників України з 1987 року. Тато письменниці Петро Йосипович Кириченко викладав математику, а мама, Мотря Пилипівна, – біологію та хімію.
Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. Гоголя (1978). Працювала вчителькою російської мови та літератури Горобіївської та Іванківської шкіл Срібнянського району (1978 – 1984). Потім – на посаді завідувача відділу районних газет Чернігівщини та Київщини.
З 1987 року мешкає на Полтавщині. Працювала вчителькою Староіржавецької середньої школи Оржицького району (1987–1990), завідувачкою відділу районної газети «Оржиччина» (1990–1993), завідувачкою відділу газети «Гребінчин край» (1994–1999), з 1999 року – власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини».
Нині на творчій роботі. Мешкає у м. Гребінка Полтавської області.
Авторка книг: «Тільки світу» (Київ: Радянський письменник, 1984); «Дерево облич» (Київ: Український письменник, 1999); «Ніч у кав'ярні самотніх душ» (Миколаїв, 2004); «Портрет жінки у профіль з рушницею» (Київ: ВЦ «Просвіта», 2005); «Помри зі мною» (Львів: Піраміда, 2006), «Синє яблуко для Ілонки» (Львів: Піраміда, 2012).
Її твори увійшли до антологій: «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (1995, новели), (1997: новели), (2002: новели), в антології української «жіночої» прози та есеїстики другої половини XX — початку XXI століття (Львів, 2005), у збірникові «Оповідання'83» (Київ: Радянський письменник, 1984), в альманасі «Біла альтанка» (Полтава, 1996) та ін.
Твори друкувалися німецькою (в антологіях «Ein Rosenbbrunnen» (1998) та «Die Kürbisfürstin» (2000)), японською, сербською мовами.
Нагороди та відзнаки: Літературна премія «Благовіст» (1999); Літературна премія імені Олеся Гончара (2000); Полтавська обласна премія імені Панаса Мирного (2005); Полтавська обласна премія імені Леоніда Бразова (2012), Чернігівська обласна літературно-мистецька премія ім. М. Коцюбинського (2016).
* * *
Це офіційна біографічна довідка Української Вікіпедії. А тепер – без цієї офіційної сухості, як і належить говорити про цю письменницю, по-своєму унікальне явище нашого красного письменства.
Я познайомився з Любою в грудні 1980 року на Всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені. Це були знамениті семінари, які Спілка письменників проводила у своєму Ірпінському Будинку творчості, де поселялися на певний час, творили багато відомих українських письменників. А для нас, учасників тих тижневих семінарів, це була не просто чудова літературна школа, де викладали відомі письменники України. Це було прекрасне спілкування, причому в ті глухі часи «розквіту застою» воно вражали щирістю, відвертістю. Якось треба написати спогади про ті семінари, на яких я був двічі, ще і в грудні наступного року. Адже їх учасниками були такі відомі в подальшому письменники, як Михайло Слабошпицький, Оксана Забужко, Галина Пагутяк, Іван Малкович, Павло Гірник. Називаю тут у подальшому лише лауреатів вищої творчої відзнаки держави – Національної премії України імені Тараса Шевченка. І лауреатів справжніх, гідних, ще не дискредитованої згодом цієї премії , з її дивними присудженнями. Бо коли пізніше Любов Пономаренко теж висували на Шевченківську премію, вона все не вписувалася в нагороджені, якими ставали такі автори, творчість яких і в підметки не годилася її творчості. Але натомість її творчість була високо оцінена і читачами, і книговидавцями, що збігається далеко не завжди.
Цікаво, що Люба, тоді молода вчителька, приїхала на той згаданий семінар як поетеса. Але несподівано розкрилася як непересічна прозаїк. Адже, крім занять по секціях, у нас були творчі вечори, просто неформальне спілкування, посиденьки, часто і до ранку, де ми читали все, що хто хотів.
При всій високій оцінці поезії авторки, якраз її проза просто вразила і семінаристів, і наших метрів літератури. Відтак, пішли журнальні публікації, книжкові видання.
…Ми всі ці роки товаришуємо з Любою. Я постійно друкую її в обох своїх газетах. Коли у листопаді 2020 року я створив свою літературно-мистецьку газету «Струна», уже в першому номері надрукував оповідання «Наодинці з лисеням, у проваллі, засипаному листям». А загалом у цій газеті надрукував 13 оповідань авторки. Ще кілька у своїй газеті «Світ-інфо». Всі вони є в електронному варіанті на сайті «Світ-інфо», там обидві ці газети. Також адресую читачів до бібліотек, брати і читати твори ювілярки.
Аналізувати, «препарувати» таку чудову прозу – справа марудна. Скажу коротко: мене захоплює сам стиль письма Любові Пономаренко.
Петро АНТОНЕНКО
Пономаренко (Кириченко) Любов Петрівна – народилася 25 травня 1955, с. Іванківці Срібнянського району Чернігівської області. Член Національної спілки письменників України з 1987 року. Тато письменниці Петро Йосипович Кириченко викладав математику, а мама, Мотря Пилипівна, – біологію та хімію.
Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. Гоголя (1978). Працювала вчителькою російської мови та літератури Горобіївської та Іванківської шкіл Срібнянського району (1978 – 1984). Потім – на посаді завідувача відділу районних газет Чернігівщини та Київщини.
З 1987 року мешкає на Полтавщині. Працювала вчителькою Староіржавецької середньої школи Оржицького району (1987–1990), завідувачкою відділу районної газети «Оржиччина» (1990–1993), завідувачкою відділу газети «Гребінчин край» (1994–1999), з 1999 року – власний кореспондент Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини».
Нині на творчій роботі. Мешкає у м. Гребінка Полтавської області.
Авторка книг: «Тільки світу» (Київ: Радянський письменник, 1984); «Дерево облич» (Київ: Український письменник, 1999); «Ніч у кав'ярні самотніх душ» (Миколаїв, 2004); «Портрет жінки у профіль з рушницею» (Київ: ВЦ «Просвіта», 2005); «Помри зі мною» (Львів: Піраміда, 2006), «Синє яблуко для Ілонки» (Львів: Піраміда, 2012).
Її твори увійшли до антологій: «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів» (1995, новели), (1997: новели), (2002: новели), в антології української «жіночої» прози та есеїстики другої половини XX — початку XXI століття (Львів, 2005), у збірникові «Оповідання'83» (Київ: Радянський письменник, 1984), в альманасі «Біла альтанка» (Полтава, 1996) та ін.
Твори друкувалися німецькою (в антологіях «Ein Rosenbbrunnen» (1998) та «Die Kürbisfürstin» (2000)), японською, сербською мовами.
Нагороди та відзнаки: Літературна премія «Благовіст» (1999); Літературна премія імені Олеся Гончара (2000); Полтавська обласна премія імені Панаса Мирного (2005); Полтавська обласна премія імені Леоніда Бразова (2012), Чернігівська обласна літературно-мистецька премія ім. М. Коцюбинського (2016).
* * *
Це офіційна біографічна довідка Української Вікіпедії. А тепер – без цієї офіційної сухості, як і належить говорити про цю письменницю, по-своєму унікальне явище нашого красного письменства.
Я познайомився з Любою в грудні 1980 року на Всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені. Це були знамениті семінари, які Спілка письменників проводила у своєму Ірпінському Будинку творчості, де поселялися на певний час, творили багато відомих українських письменників. А для нас, учасників тих тижневих семінарів, це була не просто чудова літературна школа, де викладали відомі письменники України. Це було прекрасне спілкування, причому в ті глухі часи «розквіту застою» воно вражали щирістю, відвертістю. Якось треба написати спогади про ті семінари, на яких я був двічі, ще і в грудні наступного року. Адже їх учасниками були такі відомі в подальшому письменники, як Михайло Слабошпицький, Оксана Забужко, Галина Пагутяк, Іван Малкович, Павло Гірник. Називаю тут у подальшому лише лауреатів вищої творчої відзнаки держави – Національної премії України імені Тараса Шевченка. І лауреатів справжніх, гідних, ще не дискредитованої згодом цієї премії , з її дивними присудженнями. Бо коли пізніше Любов Пономаренко теж висували на Шевченківську премію, вона все не вписувалася в нагороджені, якими ставали такі автори, творчість яких і в підметки не годилася її творчості. Але натомість її творчість була високо оцінена і читачами, і книговидавцями, що збігається далеко не завжди.
Цікаво, що Люба, тоді молода вчителька, приїхала на той згаданий семінар як поетеса. Але несподівано розкрилася як непересічна прозаїк. Адже, крім занять по секціях, у нас були творчі вечори, просто неформальне спілкування, посиденьки, часто і до ранку, де ми читали все, що хто хотів.
При всій високій оцінці поезії авторки, якраз її проза просто вразила і семінаристів, і наших метрів літератури. Відтак, пішли журнальні публікації, книжкові видання.
…Ми всі ці роки товаришуємо з Любою. Я постійно друкую її в обох своїх газетах. Коли у листопаді 2020 року я створив свою літературно-мистецьку газету «Струна», уже в першому номері надрукував оповідання «Наодинці з лисеням, у проваллі, засипаному листям». А загалом у цій газеті надрукував 13 оповідань авторки. Ще кілька у своїй газеті «Світ-інфо». Всі вони є в електронному варіанті на сайті «Світ-інфо», там обидві ці газети. Також адресую читачів до бібліотек, брати і читати твори ювілярки.
Аналізувати, «препарувати» таку чудову прозу – справа марудна. Скажу коротко: мене захоплює сам стиль письма Любові Пономаренко.
Петро АНТОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |