100 років Дмитру Куровському

Дмитро Мусійович Куровський (04. 10. 1922, с. Мала Загорівка Борзнянського району Чернігівської області – 16. 08. 1988, м. Чернігів, похований у Малій Загорівці) – відомий український поет, учасник Другої світової.

Закінчив 1949 Ніжинський педагогічний інститут імені Миколи Гоголя. Працював учителем. Основні мотиви збірок «У домі ріднім» (1959), «Миропілля» (1966), «Хвала долі» (1982) – події війни, краса мирної праці, рідного краю, багатства внутрішнього світу людини, заклик до самоусвідомлення і національної гордості українців.
Щирість і лагідний гумор притаманні його дитячим віршованим книжкам «Андрійко і чечітка» (1962), «Польова сторожка» (1966), «Музичний зоопарк» (1969), «Срібний дощ» (1977), «Гриць та деркачик» (1979). Окремі вірші з них увійшли до антології української поезії для дітей.

Посмертно вийшли книжка вибраних поезій «Прийду таким, як є...» (1996) та солдатський роман «Недосвіт» (2003) – про закінчення війни з Німеччиною у Другій світовій та перші повоєнні місяці. Роман підготувала з літературного архіву автора й видала його донька Лариса Куровська.

Окремі вірші Д. Куровського покладені на музику і стали популярними піснями, зокрема «Соловейко співає на цвинтарі», «Між білих беріз» (композитор Микола Збарацький). Займався перекладами, був активним автором обласного літературного радіожурналу «Сонячні кларнети».

Х в а л а д о л і

Ще не проснулись гай і поле,
Дороги в соннім забутті –
А ми з тобою, ненько-доле,
Вже даленіємо в путі.
Йдемо в осінній позолоті.
Чи гусне мла, чи виє звір,–
Не боїмось. Так за півсотні
Зайшли вже літ – високих гір.
Іще тоді, як драну й грубу
Дали шинельку йти у бій,
Мене не гладила по чубу
Ця ж сама доля – дяка їй!
А провела по грані згину,
Ще й не за руку – гнала в спину
І озирнутись не дала.
За добрий гарт, за стежку ранню
Не бути в серці наріканню -
За те лиш доленьці хвала!

* * *
Соловейко співає на цвинтарі,
Я шукаю його на гіллі.
Хочу знати, якому він світові
Посилає зелені жалі.
Чи тому, де мій батько на милицях
Йде-не дійде додому з війни,
Чи цьому, де живуть і не миряться
Посирочені дочки й сини!
Соловейко на те й не оглянеться,
В гущині малюка не знайти.
Він співає своїй солов'яночці
Так, що чують обидва світи!

* * *
Не можна старості радіти,
Не можна весело зотліть.
Хоч перед нами наші діти,–
А жаль своїх дитячих літ.
Минуле ріки не молочні
Нам наливало, та за ним
Душа зболілась... Бо молодші
Були тоді – хоч днем одним!
Ах, болів цих не заколишуть
Ні хліб м'який, ні тепла піч.
Весни й світанку тим жальніше,
Чим глибша осінь, ближча ніч.
По щастю й горю люди браття.
Їх поріднило чи зріднить
Погасле юності багаття,
Оббита молодості цвіть.

К а ш к е т

Лежить і досі на полиці
Авіаційний мій кашкет.
За стільки років – запилився,
Ще й скособочів, не секрет.
Не мав я потягу до блиску
Тілесних воїнських прикрас
І як прийшов додому з війська,
То не надів кашкета й раз.
Та він лежить і в серці сітку
З безмежних спогадів снує –
Про те, прострелене з зенітки,
Парубкуваннячко моє.

* * *
Чого я тільки в світі не любив!
Кого я тільки серцем не возносив!
І грім, і дим, дівочі очі й коси,
Й себе самого – правда, хоч убий.
Землею чорний, небом голубий,
До поля йшов, як до святого, босий.
Тарас, говорять, задкував од косих –
А я ж і косим гірко не робив.
Злюбився, може? Висох на сухарик?
Де все поділось? Від чиєї кари?
І день, і ніч одно в мені довбе.
На зло й на сміх, усім в лице і в спину
Одно верзу...
Ти чуєш, Україно?
Я збожеволів, люблячи тебе!

С о н е т п р о н а й с т р а ш н і ш е

Пименові Панченку –
білоруському братові
Як мій народ від мови одречеться,
То я за те й від нього відречусь.
Піду в пустелю – більше не вернусь,
Нехай душа від сорому спечеться.
Хай мій народ по пеклу сам товчеться,
А я втечу, гріха не наберусь.
Я сам в собі створю Вкраїну-Русь,
Що буде знать, де честь, а де безчестя.
Я сам собі збудую честі храм
І буду в нім не за народ молиться,
А за ганьбу його і вічний страм.
Я намолю на мій народ огонь,
Проказу й мор – і буду веселиться,
Ще й танцювать на язвах на його!

Петро АНТОНЕНКО