Любов до майстрів
Вона в мене від діда Юрка. Його називали «вуличним інтелігентом», бо працював сторожем у міськвиконкомі, ходив у білій сорочці і вічному коричневому фетровому капелюсі. З ним любили розмовляти, перепинивши на вулиці, бо він любив слухати. А ще більше він любив майстрів. Може тому, що сам не був майстровитим чоловіком, а може, з іншої причини, про яку я здогадуюся вже тепер. Чи не після кожної нічної зміни дідо повертався додому не сам. І від хвіртки гукав: «Жоно, ріж курку, бо майстер прийшов!»
Курок стільки не було, зате знаходилися яйця та сало і, звичайно, «скляниця» з бабиних припасів. Майстер міряв кроками майбутню прибудову до кухні і записував на трісці олівцем, який діставав із-за вуха. Олівець із-за вуха – це була обов’язкова прикмета майстра. А ще – вапно на черевиках, фарба на нігтях і тирса на бровах. Такі приходили в наш двір, бо дідо любив справжніх майстрів. Перемовини продовжувалися за столом під виноградним шатром і часто завершувалися тихим співом біля порожньої «скляниці».
Проєкт цим і закінчувався, бо на його реалізацію в діда не вистачало ні часу, ні бажання. Він приводив іншого майстра. Той на драбині довго міряв стріху для ринв, а тоді сідав за стіл. Ціни на бляху плавно переходили в розмову «за жизню», яка тривала до вечора. Скоро про це забувалося і дощ зі стріх і далі нам цяпав за комір. Але приїздив на возі майстер із чищення канав і корчування кущів. Чинно обходив у чоботях шансі, а тоді пускав коней пастися, а сам мив руки перед гостиною. Коні не винні, що в рівчаку перед домом і далі гніздилися їжаки й ласки, а чагарники геть заглушили бабині «божі ружі»… Тим часом дідо приводив інших майстрів – лагодити перехняблені ворота, викопати погріб, забити помпу для води, перебрати грубку, вимостити каменем доріжку, перенести «борну», провести світло до повітки, змайструвати кролятник, зрубати старезний горіх… Зайве казати, що розрахунки і плани завмирали в зародку, а тишу нашого патріархального дворища не потривожив жоден інструмент. Тільки нескінченні розмови про все на світі. Майстри, виявляється, любили похизуватися й погомоніти з приязним «інтелігентом», а дідо любив слухати бувалих людей. Особливо біля «скляниці»…
І мене, малого, любив питати:
«Ким ти хочеш бути?»
«Майстром», – відповідав я без запинки.
«Молодець. Запам’ятай: хто чому не майстер, той тому різник».
… Лише коли батько повернувся із «заслання», на нашій садибі почалися перебудови й реконструкції. Без майстрів. Його руками. З моєю допомогою, адже я теж дещо вже тямив. Бо третім, хто спрагло слухав усі застільні бесіди під виноградним шатром, був я.
"Чарунки днів".
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
Курок стільки не було, зате знаходилися яйця та сало і, звичайно, «скляниця» з бабиних припасів. Майстер міряв кроками майбутню прибудову до кухні і записував на трісці олівцем, який діставав із-за вуха. Олівець із-за вуха – це була обов’язкова прикмета майстра. А ще – вапно на черевиках, фарба на нігтях і тирса на бровах. Такі приходили в наш двір, бо дідо любив справжніх майстрів. Перемовини продовжувалися за столом під виноградним шатром і часто завершувалися тихим співом біля порожньої «скляниці».
Проєкт цим і закінчувався, бо на його реалізацію в діда не вистачало ні часу, ні бажання. Він приводив іншого майстра. Той на драбині довго міряв стріху для ринв, а тоді сідав за стіл. Ціни на бляху плавно переходили в розмову «за жизню», яка тривала до вечора. Скоро про це забувалося і дощ зі стріх і далі нам цяпав за комір. Але приїздив на возі майстер із чищення канав і корчування кущів. Чинно обходив у чоботях шансі, а тоді пускав коней пастися, а сам мив руки перед гостиною. Коні не винні, що в рівчаку перед домом і далі гніздилися їжаки й ласки, а чагарники геть заглушили бабині «божі ружі»… Тим часом дідо приводив інших майстрів – лагодити перехняблені ворота, викопати погріб, забити помпу для води, перебрати грубку, вимостити каменем доріжку, перенести «борну», провести світло до повітки, змайструвати кролятник, зрубати старезний горіх… Зайве казати, що розрахунки і плани завмирали в зародку, а тишу нашого патріархального дворища не потривожив жоден інструмент. Тільки нескінченні розмови про все на світі. Майстри, виявляється, любили похизуватися й погомоніти з приязним «інтелігентом», а дідо любив слухати бувалих людей. Особливо біля «скляниці»…
І мене, малого, любив питати:
«Ким ти хочеш бути?»
«Майстром», – відповідав я без запинки.
«Молодець. Запам’ятай: хто чому не майстер, той тому різник».
… Лише коли батько повернувся із «заслання», на нашій садибі почалися перебудови й реконструкції. Без майстрів. Його руками. З моєю допомогою, адже я теж дещо вже тямив. Бо третім, хто спрагло слухав усі застільні бесіди під виноградним шатром, був я.
"Чарунки днів".
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |