Поїздка у Мощенку
Робочі поїздки бувають різними. Але це завжди зустрічі, пронизані емоціями від спілкування з добрими і чистими людьми. Поїздки ж у близьке прикордоння, як от у Мощенку, завжди примушують подивитися на життя під новим кутом зору.
Тут ще на під'їзді до села, розташованого за кілька кілометрів від кордону з росією, тебе зустрічає випалений ліс. Це не кадри з фільму жахів. Це - мовчазні обгорілі свідки злочинів проти людства, які застигли в німій безпорадності. Місцеві зазначають, що найбільше жахів зазнають від обстрілів села, а чи не більше - від стихійних лісових пожеж, які здатні кільцем охопити Мощенку.
Від першої хати справа при в'їзді в село залишились тільки ті рештки, які не зміг подолати вогонь. Тут жив Микола Ступак, який в момент обстрілу саме порався на кухні, коли снаряд залетів прямо у вітальню. Чоловіку чудом вдалось вижити, хоч залишився і без хати, і без майна, в самій сорочці та тапках. Його історія і весь матеріал про поїздку - в наступних номерах "Новин Городнянщини". А цей допис - про емоції, про смак обстрілів і пожеж у душі і про те, що, виявляється, чим у більшій небезпеці люди живуть, тим більше вони залишаються людьми.
"Ми до повномасштабного засівали на два господарства з батьком 1600 гектарів землі. Батько зараз воює. А я сіятиму. Хай 600 гектарів, бо поруч кордон і обстріли, але вірю - скоро посівну зробимо повномасштабною, на всі 1600, чи й більше гектарів!"- сказав місцевий фермер Дмитро Голіброда.
"У нас у селі 12 дітей шкільного віку, з них - моїх двоє. Їх возять автобусом у Городню до школи. Ми нікуди звідси виїжджати не збираємось. Це наша домівка і наша земля. Ми тут народилися, ми тут живемо і хай залишать нас у спокої"- слова однієї з місцевих жительок.
У коридорі старостату - вішалка для одягу, де поруч із шапкою зручно вмостився захисний шолом. Поруч на стільчику - бронежилет. То старості Сергію Руденку і комунальному працівнику Геннадію Білому для поїздок у Берилівку, які безпечними аж ніяк не назвеш. А їхати треба, як тільки дорогу трохи "підтягне", адже там ще мешкають 12 людей. Втім, одягали вони те захисне спорядження тільки пару разів - коли вибухи не вщухали, а поїздку відтермінувати було не можна.
"А мені чоловік каже:"Куди ти збираєшся? Не чуєш, вже двічі бахнуло. Сиди вдома!". А я собі думаю: чого ж не піти, як бахнуло трохи вбік, а не по селу ж?"- щиро дивується одна з жінок, з якими спілкуємось у колишній школі.
Так про що це я? Про війну? Про страх? Про біль? Ні. Я- про людей. Неймовірних, справжніх, щирих, про яких хочеться і хочеться розповідати. І про те, що коли здається, що тобі важко і страшно - просто поїдь у Мощенку. Туди, де у людей, які живуть майже на кордоні з супостатом, душа відкрита назустріч світлу. І ти зрозумієш: все погане коли- небудь скінчиться. Бо такий народ зламати чи здолати нікому не вдасться!
Світлана ТОМАШ
Тут ще на під'їзді до села, розташованого за кілька кілометрів від кордону з росією, тебе зустрічає випалений ліс. Це не кадри з фільму жахів. Це - мовчазні обгорілі свідки злочинів проти людства, які застигли в німій безпорадності. Місцеві зазначають, що найбільше жахів зазнають від обстрілів села, а чи не більше - від стихійних лісових пожеж, які здатні кільцем охопити Мощенку.
Від першої хати справа при в'їзді в село залишились тільки ті рештки, які не зміг подолати вогонь. Тут жив Микола Ступак, який в момент обстрілу саме порався на кухні, коли снаряд залетів прямо у вітальню. Чоловіку чудом вдалось вижити, хоч залишився і без хати, і без майна, в самій сорочці та тапках. Його історія і весь матеріал про поїздку - в наступних номерах "Новин Городнянщини". А цей допис - про емоції, про смак обстрілів і пожеж у душі і про те, що, виявляється, чим у більшій небезпеці люди живуть, тим більше вони залишаються людьми.
"Ми до повномасштабного засівали на два господарства з батьком 1600 гектарів землі. Батько зараз воює. А я сіятиму. Хай 600 гектарів, бо поруч кордон і обстріли, але вірю - скоро посівну зробимо повномасштабною, на всі 1600, чи й більше гектарів!"- сказав місцевий фермер Дмитро Голіброда.
"У нас у селі 12 дітей шкільного віку, з них - моїх двоє. Їх возять автобусом у Городню до школи. Ми нікуди звідси виїжджати не збираємось. Це наша домівка і наша земля. Ми тут народилися, ми тут живемо і хай залишать нас у спокої"- слова однієї з місцевих жительок.
У коридорі старостату - вішалка для одягу, де поруч із шапкою зручно вмостився захисний шолом. Поруч на стільчику - бронежилет. То старості Сергію Руденку і комунальному працівнику Геннадію Білому для поїздок у Берилівку, які безпечними аж ніяк не назвеш. А їхати треба, як тільки дорогу трохи "підтягне", адже там ще мешкають 12 людей. Втім, одягали вони те захисне спорядження тільки пару разів - коли вибухи не вщухали, а поїздку відтермінувати було не можна.
"А мені чоловік каже:"Куди ти збираєшся? Не чуєш, вже двічі бахнуло. Сиди вдома!". А я собі думаю: чого ж не піти, як бахнуло трохи вбік, а не по селу ж?"- щиро дивується одна з жінок, з якими спілкуємось у колишній школі.
Так про що це я? Про війну? Про страх? Про біль? Ні. Я- про людей. Неймовірних, справжніх, щирих, про яких хочеться і хочеться розповідати. І про те, що коли здається, що тобі важко і страшно - просто поїдь у Мощенку. Туди, де у людей, які живуть майже на кордоні з супостатом, душа відкрита назустріч світлу. І ти зрозумієш: все погане коли- небудь скінчиться. Бо такий народ зламати чи здолати нікому не вдасться!
Світлана ТОМАШ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |