Леся - не хвора, Тарас - не ікона
Ми зараз на вирішальному етапі, який нам давно варто було пережити: маємо позбутися залежності в усіх сенсах, перебудувати свої наративи і припинити орієнтуватися на росію як на найближчого, схожого на нас культурно сусіда. Водночас маємо таке домашнє завдання: перечитати тексти української літератури — перечитати новими очима, уважно, з української перспективи, а не так, як нам це насаджували раніше. Якщо хочемо деколонізувати українську літературу, найперше маємо позбутися російських оцінок, асоціацій і «ярликів», які вішали на наших письменників радянські ідеологи.
До прикладу, Леся Українка: радянський наратив звів її до єдиної тези — вона була хвора. І це, на жаль, повторює кожен учитель, і з цим штампом про Лесю виходить зі школи кожен учень. Що це означає? По-перше, що окрім цього діти мало що знають про Лесю. По-друге, формується таке поблажливе ставлення до письменниці: вона страждала, хворіла. Це своєрідний спосіб знецінювання досягнень Лесі Українки. Але можна говорити про хворобу, щоб не стигматизувати тих, хто страждає від тієї чи іншої недуги. Так, Леся Українка хворіла, але вона ніколи не почувалася відторгнутою. Навпаки, недуга давала їй можливість бути чутливішою до чужих страждань, бачити світи, де вона бувала на лікуванні, говорити про силу і слабкість.
ЯКЩО ХОЧЕМО ДЕКОЛОНІЗУВАТИ УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ, НАЙПЕРШЕ МАЄМО ПОЗБУТИСЯ РОСІЙСЬКИХ ОЦІНОК, АСОЦІАЦІЙ І «ЯРЛИКІВ», ЯКІ ВІШАЛИ НА НАШИХ ПИСЬМЕННИКІВ РАДЯНСЬКІ ІДЕОЛОГИ.
Інший штамп, який щедро розставляла радянська освіта, це героїзація. Леся Українка писала свої твори, переборюючи хворобу, вона страждала, писала наперекір. Радянський наратив насаджував уявлення, що тільки героїчна людина має право на місце в історії. Яке місце жінки в культурі? Як говорила сама Леся Українка, це або якась героїня, або знаменита богемна артистка. Для звичайної жінки цей шлях в історію дуже складний. І для Лесі важливі ці безіменні жертви історії. Нам слід позбутися ось цього уявлення, що героїзм — це мірило творчої спроможності людини. Звісно, герої — важливі, але якщо замислитись: життя складається не завжди з подвигів, а тому маємо виховувати учнів не лише на героях. Щоденне життя також має багато героїзму.
«Лісова пісня» і «Бояриня»: не боятися говорити на складні теми
Я би радила обов’язково читати в школі «Бояриню», особливо зараз. Я не хочу сказати, що «Бояриня» — найкращий твір Лесі Українки. Абсолютно ні. І Леся це знала, вона навіть не хотіла її друкувати. Але у цьому творі вона зачіпає такі питання, які нам важливо сьогодні проговорити. Вона пише там про тих, що йдуть на службу імперії з добрими намірами та інтересами, намагаючись, нібито, захищати права своїх земляків, своєї нації. Саме таким є Степан: він йде на службу до Москви, це дає йому посаду, гроші, і поступово він стає імперською людиною. А що завжди робить імперія? Вона використовує, понижуючи людину і перетворюючи підкорений край на потішний і екзотичний об’єкт. Це і є перетворення сильного і незалежного народу України на «співуче і танцююче плем’я» так званих «хохлів». Це єдине, що лишається від автономності — екзотика, якою тішить себе імперія. От він каже: мовляв, піду на прийом до царя, а він любить наші пісні українські та танці, і як вип’є, то може стане добрим, і я у нього якусь пільгу нам випрошу. Проте коли настає вирішальний момент і треба стати на чийсь бік, він уже не може бути на боці українців, бо боїться втратити привілеї. Леся показує, як маленькими кроками і дрібними рішеннями людина стає на стежку зради своєї батьківщини, як імперія позбавляє людину певності і волі.
НАМ ТРЕБА АБСТРАГУВАТИСЯ ВІД РЕАЛІСТИЧНОГО ТА ФОЛЬКЛОРНОГО ПРОЧИТАННЯ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ».
Через образ Оксани в «Боярині» Леся Українка показує інший шлях: Оксана почувається іншою на чужій землі, вона не може пристосуватися і приймати чужі правила, які пригнічують людську свободу. Її туга провокує хворобу. Тут Леся частково проєктує на Оксану свою історію хвороби. Вона загалом у ранній період говорила устами однієї своєї героїні, що лише хвора людина є справжньою людиною. Це належало до її персональної філософії.
Я закликаю вчителів обговорювати з учнями ось такі складні теми: що таке імперія? Що таке центр і периферія, як вони розведені? Де місце людини в такому світі? Як імперія перетворює підпорядкованих на безвільних людей і вкорінює страх? І якраз на прикладі «Боярині» можна це робити.
Я би також радила прибрати на певний час з програми «Лісову пісню» Лесі Українки. На жаль, цей твір традиційно подають у школах дуже фольклорно, лубочно і спрощено. Варто визначити якісь складніші питання і розбиратися в них: наприклад, чому Мавка захищає дерево, коли Лукаш хоче вирізати з нього сопілку? Чому Лукаш обирає Килину, а не Мавку, і хто є «чужим» у лісі? Можна додавати аналогії до драми-феєрії або нові прочитання, як анімаційний фільм «Мавка», знятий за мотивами «Лісової пісні», та обговорити схожість і несхожість із оригіналом. Нам треба дещо абстрагуватися від реалістичного та фольклорного прочитання драми, бо вона про складні питання, про символи, пов’язані не лише з любов’ю, але і стосунками між людиною і природою. Нам треба абстрагуватися від реалістичного та фольклорного прочитання драми-феєрії «Лісова пісня». Не варто думати, що діти не зрозуміють складніших сенсів. Я колись вперше потрапила з сином в поліклініку в США і дивувалася, що там на стінах були не зайчики й лисички, а репродукції творів авангардистів, абстрактні полотна. То чому ми привчаємо дітей до псевдореалістичності і спрощеності? Ми ж таким чином формуємо їхнє мислення. А діти, за своєю природою, абстракціоністи: ви попросіть малюка намалювати ваш портрет, він зобразить вас із квадратним обличчям.
Тамара ГУНДОРОВА
До прикладу, Леся Українка: радянський наратив звів її до єдиної тези — вона була хвора. І це, на жаль, повторює кожен учитель, і з цим штампом про Лесю виходить зі школи кожен учень. Що це означає? По-перше, що окрім цього діти мало що знають про Лесю. По-друге, формується таке поблажливе ставлення до письменниці: вона страждала, хворіла. Це своєрідний спосіб знецінювання досягнень Лесі Українки. Але можна говорити про хворобу, щоб не стигматизувати тих, хто страждає від тієї чи іншої недуги. Так, Леся Українка хворіла, але вона ніколи не почувалася відторгнутою. Навпаки, недуга давала їй можливість бути чутливішою до чужих страждань, бачити світи, де вона бувала на лікуванні, говорити про силу і слабкість.
ЯКЩО ХОЧЕМО ДЕКОЛОНІЗУВАТИ УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ, НАЙПЕРШЕ МАЄМО ПОЗБУТИСЯ РОСІЙСЬКИХ ОЦІНОК, АСОЦІАЦІЙ І «ЯРЛИКІВ», ЯКІ ВІШАЛИ НА НАШИХ ПИСЬМЕННИКІВ РАДЯНСЬКІ ІДЕОЛОГИ.
Інший штамп, який щедро розставляла радянська освіта, це героїзація. Леся Українка писала свої твори, переборюючи хворобу, вона страждала, писала наперекір. Радянський наратив насаджував уявлення, що тільки героїчна людина має право на місце в історії. Яке місце жінки в культурі? Як говорила сама Леся Українка, це або якась героїня, або знаменита богемна артистка. Для звичайної жінки цей шлях в історію дуже складний. І для Лесі важливі ці безіменні жертви історії. Нам слід позбутися ось цього уявлення, що героїзм — це мірило творчої спроможності людини. Звісно, герої — важливі, але якщо замислитись: життя складається не завжди з подвигів, а тому маємо виховувати учнів не лише на героях. Щоденне життя також має багато героїзму.
«Лісова пісня» і «Бояриня»: не боятися говорити на складні теми
Я би радила обов’язково читати в школі «Бояриню», особливо зараз. Я не хочу сказати, що «Бояриня» — найкращий твір Лесі Українки. Абсолютно ні. І Леся це знала, вона навіть не хотіла її друкувати. Але у цьому творі вона зачіпає такі питання, які нам важливо сьогодні проговорити. Вона пише там про тих, що йдуть на службу імперії з добрими намірами та інтересами, намагаючись, нібито, захищати права своїх земляків, своєї нації. Саме таким є Степан: він йде на службу до Москви, це дає йому посаду, гроші, і поступово він стає імперською людиною. А що завжди робить імперія? Вона використовує, понижуючи людину і перетворюючи підкорений край на потішний і екзотичний об’єкт. Це і є перетворення сильного і незалежного народу України на «співуче і танцююче плем’я» так званих «хохлів». Це єдине, що лишається від автономності — екзотика, якою тішить себе імперія. От він каже: мовляв, піду на прийом до царя, а він любить наші пісні українські та танці, і як вип’є, то може стане добрим, і я у нього якусь пільгу нам випрошу. Проте коли настає вирішальний момент і треба стати на чийсь бік, він уже не може бути на боці українців, бо боїться втратити привілеї. Леся показує, як маленькими кроками і дрібними рішеннями людина стає на стежку зради своєї батьківщини, як імперія позбавляє людину певності і волі.
НАМ ТРЕБА АБСТРАГУВАТИСЯ ВІД РЕАЛІСТИЧНОГО ТА ФОЛЬКЛОРНОГО ПРОЧИТАННЯ ДРАМИ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ».
Через образ Оксани в «Боярині» Леся Українка показує інший шлях: Оксана почувається іншою на чужій землі, вона не може пристосуватися і приймати чужі правила, які пригнічують людську свободу. Її туга провокує хворобу. Тут Леся частково проєктує на Оксану свою історію хвороби. Вона загалом у ранній період говорила устами однієї своєї героїні, що лише хвора людина є справжньою людиною. Це належало до її персональної філософії.
Я закликаю вчителів обговорювати з учнями ось такі складні теми: що таке імперія? Що таке центр і периферія, як вони розведені? Де місце людини в такому світі? Як імперія перетворює підпорядкованих на безвільних людей і вкорінює страх? І якраз на прикладі «Боярині» можна це робити.
Я би також радила прибрати на певний час з програми «Лісову пісню» Лесі Українки. На жаль, цей твір традиційно подають у школах дуже фольклорно, лубочно і спрощено. Варто визначити якісь складніші питання і розбиратися в них: наприклад, чому Мавка захищає дерево, коли Лукаш хоче вирізати з нього сопілку? Чому Лукаш обирає Килину, а не Мавку, і хто є «чужим» у лісі? Можна додавати аналогії до драми-феєрії або нові прочитання, як анімаційний фільм «Мавка», знятий за мотивами «Лісової пісні», та обговорити схожість і несхожість із оригіналом. Нам треба дещо абстрагуватися від реалістичного та фольклорного прочитання драми, бо вона про складні питання, про символи, пов’язані не лише з любов’ю, але і стосунками між людиною і природою. Нам треба абстрагуватися від реалістичного та фольклорного прочитання драми-феєрії «Лісова пісня». Не варто думати, що діти не зрозуміють складніших сенсів. Я колись вперше потрапила з сином в поліклініку в США і дивувалася, що там на стінах були не зайчики й лисички, а репродукції творів авангардистів, абстрактні полотна. То чому ми привчаємо дітей до псевдореалістичності і спрощеності? Ми ж таким чином формуємо їхнє мислення. А діти, за своєю природою, абстракціоністи: ви попросіть малюка намалювати ваш портрет, він зобразить вас із квадратним обличчям.
Тамара ГУНДОРОВА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |