«Легко долати спокусу багатства, коли його нема»
«Щоб уникнути втрати себе, втечі від себе, втечі від своєї держави, кидаючи її на поталу тим особам, які господарюватимуть тут без вас, треба мати міцний фундамент свого я. А він починається із пізнання минулого», — вважає доктор філологічних наук, професор Харківського національного університету імені Каразіна, архієпископ Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ Ігор Ісіченко. Недавно владика Ігор Ісіченко побував у Чернігові, у Національному педагогічному університеті імені Шевченка, де зустрівся зі студентами і презентував свою книгу «Історія української літератури: епоха бароко XVII – XVIII ст.»
Архієпископ Ігор належить до тих дослідників, для яких вивчення минулого не є самоціллю. Він намагається зрозуміти час, в якому живе нині, і якось на нього вплинути, щось змінити на краще. А пізнання минулого може допомогти уникнути помилок, яких припустилися раніше, і зрозуміти, хто ми і звідки.
Про те, якою бачить Україну нині, про свою громадську і наукову діяльність розповів Ігор Ісіченко, відповідаючи на питання студентів, викладачів і журналістів.
Одне з найбільш гострих запитань звучало так: «Останнім часом по телебаченню можна побачити сюжети про те, на яких машинах їздять представники церковного духовенства, які вони носять годинники тощо. Як Ви ставитесь до такої уваги журналістів до матеріального достатку представників церкви?»
— Ще вчора ми сиділи з отцем Валерієм, в якого я зупинявся в Києві, і читали публікацію про скандал з російським патріархом Кирилом. Для самої церкви корисно, коли є такі «підступні» журналісти, здатні сфотографувати годинник і показати його. Щоб пам’ятав і остерігався патріарх чи єпископ, що показувати, чи хизуватися багатством перед людьми.
Інший момент: потрібно завжди думати про те, кому такі сюжети вигідні. Для нас ще це не настало, а Європа вже переживає період антиклерикалізму. Коли я був в Іспанії, там мене попереджали, що ходити навіть у колоратці (білий комірець священика — авт.) незручно, бо можуть на вулиці підійти і образити. Це спокуса, яку проходить уся європейська цивілізація в цілому. У США після сексуальних скандалів, які були роздмухані пресою, здавалося б, проти церкви могло б постати багато людей. Тим не менше церква змогла мобілізуватися, навіть зросла кількість монарших і священицьких покликань.
Для церкви в наших посткомуністичних країнах важливо уникнути спокуси багатства. Легко уникати багатства, коли його просто нема. Може, мені легше розповісти, яка в мене машина, бо в мене її немає, чи в якій квартирі я живу.
Але коли ми стаємо багатими, важливо вміти керувати цим багатством. Вміти допомагати іншим, вміти не робити його самоціллю. Христос багатство як таке ніде не засуджує. Він не каже, що не можна багатому увійти до царства небесного, він говорить, що до нього увійти складно. Як складно увійти у вушко голки. Багатство в церкві може принести велике благо, коли воно обертається на різного роду доброчинності, релігійних навчаннях, створенні власних сучасних телеканалів, Інтернет-ресурсів і т.п.
Є в церкві якісь 2 – 3 % дуже багатих людей. Але є 95% бідних священиків із сільських парафій, які ледве можуть прогодувати свою родину.
У нас увесь час нарікали на те, що в Україні є кілька православних церков, що немає єдиної церкви, як у Росії, — це для нас погано. Але це для нас може бути цінним оздоровчим моментом. Бо принаймні створює таку ситуацію — не буду говорити конкуренції — але певного взаємного приглядання, намагання бути кращим за інших. У Росії цієї ситуації фактично нема. І в Росії відбулося злиття однієї конфесії із владою. У нас є також ці спокуси з приходом до влади партії, яка ідентифікує себе з певною конфесією, й робить шкоду цій конфесії, і думаю, що собі самій.
Окремо архієпископ Ігор Ісіченко розповів про свій шлях у науці:
— Цієї зими було 31 рік, як почав викладати історію української літератури в Харківському національному університеті. За часів навчання в університеті (1974 – 1979 роки) літературу 10 – 18 століть нам пояснювали хіба що на мигах. І взагалі в Україні після розгрому Всеукраїнської академії наук 1929 року було фактично заборонено займатися літературою Середньовіччя, лише епізодично дозволялося займатися літературою пізніших часів, і то в дуже вузькому партійному руслі.
Коли в Україні у 50-ті роки готувався двотомник з історії української літератури, то в ньому цілий том було присвячено так званій українській радянській літературі, яка в 1954 році нараховувала 37 років, і буквально кілька сторінок відводилося на літературу за кілька століть — XVI – XVIII. Чому? Тому що вона суперечила тим поглядам, які закладалися у модель радянської людини, суперечила меті нівелювання національностей, бо та література озброювала нас багатством нашого минулого і зобов’язувала нас бути гідними його.
Мене завжди дивувало, що за царських часів усе ж таки були надруковані «Літопис Самовидця», «Історія русів», але вони ніколи не видавалися за совєтського режиму.
Років сім тому я був запрошений до Києво-Могилянської академії і став читати курс «Українське літературне бароко». Це дало можливість зосередитися на цьому періоді літератури. Я переглянув свої давні конспекти і оформив у цей підручник, який нам разом з Києво-Могилянською академією вдалося видати наприкінці минулого року.
Про те, як став церковним діячем:
— Для мене важкий час почався, коли я був залучений до суспільного життя, до життя церковного, досить несподівано для мене сталося, що я прийняв монаший сан, був висвячений на єпископа. Це було в ті часи, коли кожна порядна людина мала вибрати своє місце у боротьбі за майбутнє українського народу і захищати це майбутнє.
Я був членом Товариства української мови на Харківщині, Народного руху України, Братства Андрія Первозваного. Потім, коли виявилося, що бракує священиків, мене просили, щоб я прийняв сан. Для мене це був важкий час, тому що я дуже любив займатися наукою. Але почалися часи, коли здавалось аморальним займатися суто наукою, коли стільки змінюється довкола і так багато залежить від того, що ти зможеш зробити в суспільстві.
Часом у нашому житті те, що здається вам обтяжливим і таким, що поглинає твої таланти, раптом обертається зовсім несподівано в майбутньому. Служіння у церкві дозволило мені поглянути зовсім інакше на тексти Лазаря Барановича, Івана Максимовича. Допомагає відчути по-новому культуру проповіді — бо сам робиш проповіді і знаєш, що це таке, ізсередини, а не ззовні. Я намагався поділитися цим у своєму підручнику, який може здаватися часом перенасиченим подробицями суто конфесійними, але насправді він покликаний дати моє власне бачення тексту як колеги за фахом із тими ченцями, священиками, які у 90% були авторами барокових текстів.
— Чому сучасникові може бути цікавою епоха бароко, в чому її урок для нас?
— Нашій душі потрібні враження, яких бракує у сучасному мистецтві. Тих, які допомогли б відчути себе закоріненими у традицію. Важливо пам’ятати, хто ти є, з якої країни. Тоді людина почувається зовсім інакше, легше витримує будь-які життєві кривди. Це називається відчуттям своєї ідентичності.
Епоха бароко вчить нас цінувати різноманітність стилів і уникати уніфікації. Друге — вміти захищати свою ідентичність, боронитися від впливів на тебе.
В епосі бароко цінним є те, що ми в той час були частиною центральноєвропейської держави, де існувала різниця конфесій і різниця політичних поглядів. Нас намагаються часом переконати, що ми не європейці, і входимо в Європу з якогось чорного входу. Що треба, аби президент підписав той чи інший документ, і ми станемо Європою. Це не так. В епоху бароко ми були органічною частиною різноконфесійної європейської цивілізації, додавали до неї щось своє унікальне. І те, що ми відійшли від решти, — це є проблемою, може, й самої Європи, яка збіднила себе, втративши частину.
Я натрапляв на останні цифри, що 80% наших студентів в Україні мріють про те, аби влаштуватися на роботу за кордоном. Мені доводилося зустрічати наших, які працюють за кордоном, доглядають за літніми людьми, миють машини тощо. І щоб уникнути такої втрати себе, втечі від себе, втечі від своєї держави, кидаючи її на поталу тим особам, які господарюватимуть тут без вас, треба мати міцний фундамент свого я. А він починається із пізнання минулого.
— Тарас Шевченко — автор дещо пізнішої епохи, тим не менше цікаво запитати у Вас як філолога і як релігійного діяча про Ваше сприйняття Шевченка.
— В Україні незакінчена боротьба за Шевченка. Шевченка необхідно звільняти від шаблонів, які на нього накладаються, — це однозначно. Коли портрет Шевченка з’являється на місці портрета Леніна у кабінетах високопосадовців — це приємно, з одного боку, а з іншого боку — небезпечно. Бо з Шевченка робиться ідол, що для сприйняття і розуміння письменника шкідливо. Важливо в письменникові відчути саме особистість, право на помилку, з боротьбою за себе, зі змаганнями зі спокусами, що зазнає кожна людина. Смакувати їх — це не справа дослідника, але пізнати драматизм людської особистості дуже важливо. Часи, коли з Шевченка робили атеїста, проминули. Але з’явилися нові часи, і з’являється примітивний погляд на християнство у Шевченкові. Найкраще знати у Шевченкові не солодкаву релігійність, яку виставляють напоказ сьогодні, а дуже глибоке, драматичне намагання віруючої людини пізнати логіку Бога, те, що ми відчуваємо у книзі Йова. Цього бракує дослідникам Кобзаря — бракує відчуття складності і глибини його релігійного чуття.
Вікторія ГАВРИК
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
