Квас для "пайдьохи"

«Пайдьохи», «совіти», «ґарнізонники», «енкаведисти», «стрибителі», «визволителі від кулеші», «большовики», «червонопагонники», «червонорубашники» – такі ймення «завоювали» собі радянські каральні органи в Галичині 40–50-х років ХХ століття. Цих людей селяни боялися, ненавиділи, від них ховали продукти й одяг.

В однієї бабусі-вдови забрали кожух – єдину зимову одежину. Жінка, хоч і не вірила в справедливість радянської влади, усе ж у відчаї пішла до гарнізонного начальства скаржитися на їхнього бійця.

Начальник гарнізону вислухав жінку й прорік:
– Ну єму будєт! Ну будєт!
– А що йому буде? – надія зажевріла в бабусиному серці.
– Єму, бабка, будєт тепло, а тебє – холодно.

Та найдотепніша історія трапилася в одній багатодітній родині, до якої «визволителі від кулеші» зайшли «вадічькі папіть».

Дітвора в хаті – дрібна й ще дрібніша, а батьків не видно.

– Ану, дєвчьонка, – гукнув один із бійців, – принєсі чево-то вкусного попіть: малачька ілі кваску.
Старшій дівчинці молока шкода – он малеча голодна бігає. А квасу в коморі ще пів бочки – діти його не дуже люблять. Пішла, набрала в глечик і винесла воякам.
– Ох, і хороший квасок! – прицмокують «пайдьошники». – А много у вас єго єщьо?
Дівчинка в душі лютує – невже й квас заберуть? А потім відповідає.
– Та багато ще – мама як залізла, то їй попід пахи було.
«Енкаведист» спльовує, що не проковтнув, і спересердя кидає збанком до одвірка. Глечик розлітається на багато скалок.
– Ой! – кричить дівчинка, а всередині її душить сміх. – Що ви наробили?! Куди тепер наш Івасик буде пісяти?
«Пайдьошники», плюючи й матюкаючись, покидають подвір’я, а старші діти заливаються сміхом.

Ганна АРСЕНИЧ - БАРАН