Кукурудзяним тунелем — до вимираючого села
Овчарівка (з 1930 до 2016 року — Червоний Маяк) належить до Куковицького старостинського округу Менської об’єднаної громади.
Втім, Мена й Куковичі знаходяться на правому березі Десни, а Овчарівка — на лівому. Тож дістатися до цього села непросто, особливо взимку. Наприкінці серпня лише на кілька годин випробували на собі, як воно: бути відрізаним від «великої землі».
Дорога від Лук до Овчарівки — неначе тунель серед кукурудзяного поля. Двометрові стебла, як сторожа, суцільною стіною стоять обабіч. Одразу, як тільки поле закінчується, авто мов виринає з цього тунелю на придеснянську луку. Ліворуч, метрів двісті — Десна. Але дорога відхиляється праворуч, спрямовуючи туди, де і знаходиться Овчарівка. Ще одним орієнтиром слугують опори високовольтної лінії електропередач.
Біля Овчарівки ще з панських часів були вівчарні, які згодом стали власністю спочатку місцевого невеликого колгоспу, а потім господарство приєднали до заможнішого куковицького колгоспу.
Хата-пустка на хуторі
Першою праворуч від дороги нас зустрічає самотня хатина (на знімку). Зупиняємося, чим піднімаємо на крило лелече сімейство, яке вже багато років гніздиться на одній з електроопор і за літо відвикло від людської уваги. Трава заввишки до пояса. Її тут просто нікому косити, бо обійстя вже давно господарі залишили.
Перше враження — тут жили хазяйновиті люди. Міцна хазяйська рука помітна в усьому: колись добротні дім на три кімнати з невеликим коридорчиком та комірчиною, цегляні сарай, погріб, колодязь у дворі... Про відсутність господаря свідчить повалена огорожа і необрізаний виноград, який розіслав свої лози по землі.
Відчинені настіж двері хати спонукали зайти до неї. Давно не білені стіни, подряпані часом, обвітрені протягами через розбиті шибки та розхристані двері, нагадували про тепло душ своїх колишніх мешканців. Кошик, підвішений у комірчині, малював в уяві жінку, дружину, маму, яка недільного дня повертається з базару. А розкидані на підлозі шкільні підручники 70—80-х років — дітей-підлітків, що повертаються зі школи. А ось старі газети «Сельская жизнь», районна «Колгоспна правда», новорічна листівка та солдатський лист майже 40-річної давності.
Сумні реалії сьогодення набувають гострішого присмаку. Самотність покинутого родинного гніздечка використали в своїх цілях вандали: розібрані піч і грубка, зірвані дошки з підлоги, вирвані «по-живому» з-під глиняної штукатурки дроти електричної мережі. Не побоялися злодюги навіть Бога. Моторошно стає від усвідомлення, що образи в кутку, залишені господарями, мабуть, в надії, що вони оберігатимуть оселю, так і не виконали своєї місії, а безпорадно спостерігали за неподобством, що творилося в її стінах.
Колись поряд з двором був майданчик, на якому зберігалася сінозаготівельна техніка, за якою наглядав нині вже покійний господар будинку. З сумними думками рушаємо далі.
А було ж, було...
Попід дамбою їдемо ще кілька кілометрів. Поодинокі хати (здебільшого вже не заселені), напівзруйновані споруди колишніх адміністративних колгоспних приміщень (бригади, пилорами, вагової) виглядають з-поза заростів чагарників та бур’янів, обплетених хмелем. Так само, як і колишній магазин, клуб, медпункт.
Час і занедбаність також тут похазяйнували: без вікон, а там, де вони й збереглися, то без шибок, здебільшого — без дверей, у магазині збереглася грубка, але все металеве начиння виламане, зірвані дошки з підлоги. У медпункті повністю зрізані труби та батареї з системи опалення. Колись у будівлі медпункту мешкала з дітьми і сільська фельдшерка, допоки його не закрили взагалі...
Викошене узбіччя вулиці та кучугури дров, заготовлених на зиму, спонукали зупинитися біля двору 82-річної Марії Удовенко — однієї з тринадцяти нинішніх жителів Овчарівки. Спілкуючись із нею, визначаєш своєрідну межу, яка розділяє дві говірки — менську (такий собі симбіоз української, російської та білоруської мов) і ніжинську (більш наближену до літературної української).
Розпитали пані Марію про відвіданий нами хутір Придесенський. Вона ще пам’ятає ті часи, коли там було багато садиб. Це вже згодом люди поступово переселилися до Овчарівки. Але на хуторі залишилася жити родина Горбачів, у хаті яких ми і побували...
— Я сама не місцева, — каже бабуся Марія. — Народилася в сусідній Сапонівці, що десь кілометрів за два звідси, через ліс, але вже на Борзнянщині. Двадцятирічною понад 60 літ тому вийшла сюди заміж за овчарівського парубка. На жаль, вже 10 років минуло, як нема мого чоловіка. Хоча Овчарівка і не була ніколи великою, але в її кращі часи людей тут жило більше двох сотень. Трудилися усі переважно в бригаді від куковицького колгоспу. Я ж більшу частину життя пропрацювала у місцевому магазині, трохи згодом — у бригаді. Тут і школа була — до четвертого класу. Старші навчалися в Куковичах, в інтернаті. З понеділка по суботу діти були там, а на вихідні чи канікули їх переправляли через Десну додому, на цей берег.
Живуть, наче на острові
На традиційне запитання про те, як живеться в Овчарівці тепер, жінка одразу згадала про кущі та бур’яни, якими обростає вимираюче село.
— Це у мене син Микола покосив скрізь, — каже пані Марія. — Він живе в Мені. До мене не наїздиться щодня, бо незручно. Це тепер, поки є переправа через Десну, то ближче. А здебільшого доводиться давати великий гак аж десь у 80 кілометрів через Сосницю, Борзнянщину. Але раз на тиждень навідує мене. Оце якраз поїхав додому, гостював два дні тут. Донька живе в Києві. Відстань, коронавірус стають на заваді того, щоб бачитися з нею частіше.
Овчарівці наче і звикли до того, що живуть, ніби на острові. Належали колись до Менського району, а тепер — до громади, але між ними і Меною, центром громади, — Десна, як перепона. Тож почуваються трохи покинутими, забутими: магазину немає, медпункту немає.
Влада теж не завжди в змозі бувати тут. Навіть за бажання. Пригадалися слова куковицького старости Віталія Савченка:
— Зв’язок з Овчарівкою тримаю переважно по телефону. Потрапити до них можу або ж в теплу пору човном, або ж взимку, коли Десна вкриється кригою. Прив’язавши до підошов шалівчини, щоб мати більшу площу дотику на льоду. Через це є складність і з медичною допомогою. Добре, що Борзнянська громада виручає.
Навіть пошту (хай хоч і двічі на місяць) та пенсію почали привозити з Борзни. Бо такі життєві реалії: відсутність стабільної переправи через Десну — певною мірою виклик, а часом і випробовування на виживання для півтора десятка людей. Особливо важко взимку після сніговіїв, коли дороги не чистяться.
Добрим словом Марія Іллівна пригадала соціальну працівницю, яка сама мешкає в Остапівці, але за будь-яких умов доставляє сюди пенсіонерам хліб, інші продукти. Буває, що на допомогу залучає свого чоловіка, який привозить усе необхідне власним трактором.
«Не поїду звідси нікуди»
Саме на тлі оцих роздумів у Марії Іллівни з’являються міркування про те, наскільки змінилося життя тепер порівняно з тими часами, коли від ранньої весни до пізньої осені забезпечувалася переправа між обома деснянськими берегами. Може, через ці незручності в якийсь момент молодь масово почала покидати село. Старіші ж згодом перебралися до дітей, хтось помер.
— Хоча діти й не проти, щоб я перебиралася до них, але поки стою на своїх ногах, не хочу нікуди їхати звідси, — каже на прощання пані Марія. — Сьогодні зовсім не так, як було колись, коли полишена господарями хата могла завалитися від старості, але не зазнати нападів вандалів. Тому, доки жива, не хочу дізнатися, що моя хата без мене буде пограбована та зруйнована.
Хоча Овчарівка лишається недосяжною, відділеною Десною, заметеною снігами, зарослою чагарниками і травами, як би не було важко жити без комфорту та зручностей, але Марія Удовенко, як й інші мешканці Овчарівки, дійсно нікуди не збирається звідси. Бо тут минула її молодість, зростали її діти. Тут, врешті, її дім і рідні могили.
Віталій СЕРГІЙКО, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото автора.
Втім, Мена й Куковичі знаходяться на правому березі Десни, а Овчарівка — на лівому. Тож дістатися до цього села непросто, особливо взимку. Наприкінці серпня лише на кілька годин випробували на собі, як воно: бути відрізаним від «великої землі».
Дорога від Лук до Овчарівки — неначе тунель серед кукурудзяного поля. Двометрові стебла, як сторожа, суцільною стіною стоять обабіч. Одразу, як тільки поле закінчується, авто мов виринає з цього тунелю на придеснянську луку. Ліворуч, метрів двісті — Десна. Але дорога відхиляється праворуч, спрямовуючи туди, де і знаходиться Овчарівка. Ще одним орієнтиром слугують опори високовольтної лінії електропередач.
Біля Овчарівки ще з панських часів були вівчарні, які згодом стали власністю спочатку місцевого невеликого колгоспу, а потім господарство приєднали до заможнішого куковицького колгоспу.
Хата-пустка на хуторі
Першою праворуч від дороги нас зустрічає самотня хатина (на знімку). Зупиняємося, чим піднімаємо на крило лелече сімейство, яке вже багато років гніздиться на одній з електроопор і за літо відвикло від людської уваги. Трава заввишки до пояса. Її тут просто нікому косити, бо обійстя вже давно господарі залишили.
Перше враження — тут жили хазяйновиті люди. Міцна хазяйська рука помітна в усьому: колись добротні дім на три кімнати з невеликим коридорчиком та комірчиною, цегляні сарай, погріб, колодязь у дворі... Про відсутність господаря свідчить повалена огорожа і необрізаний виноград, який розіслав свої лози по землі.
Відчинені настіж двері хати спонукали зайти до неї. Давно не білені стіни, подряпані часом, обвітрені протягами через розбиті шибки та розхристані двері, нагадували про тепло душ своїх колишніх мешканців. Кошик, підвішений у комірчині, малював в уяві жінку, дружину, маму, яка недільного дня повертається з базару. А розкидані на підлозі шкільні підручники 70—80-х років — дітей-підлітків, що повертаються зі школи. А ось старі газети «Сельская жизнь», районна «Колгоспна правда», новорічна листівка та солдатський лист майже 40-річної давності.
Сумні реалії сьогодення набувають гострішого присмаку. Самотність покинутого родинного гніздечка використали в своїх цілях вандали: розібрані піч і грубка, зірвані дошки з підлоги, вирвані «по-живому» з-під глиняної штукатурки дроти електричної мережі. Не побоялися злодюги навіть Бога. Моторошно стає від усвідомлення, що образи в кутку, залишені господарями, мабуть, в надії, що вони оберігатимуть оселю, так і не виконали своєї місії, а безпорадно спостерігали за неподобством, що творилося в її стінах.
Колись поряд з двором був майданчик, на якому зберігалася сінозаготівельна техніка, за якою наглядав нині вже покійний господар будинку. З сумними думками рушаємо далі.
А було ж, було...
Попід дамбою їдемо ще кілька кілометрів. Поодинокі хати (здебільшого вже не заселені), напівзруйновані споруди колишніх адміністративних колгоспних приміщень (бригади, пилорами, вагової) виглядають з-поза заростів чагарників та бур’янів, обплетених хмелем. Так само, як і колишній магазин, клуб, медпункт.
Час і занедбаність також тут похазяйнували: без вікон, а там, де вони й збереглися, то без шибок, здебільшого — без дверей, у магазині збереглася грубка, але все металеве начиння виламане, зірвані дошки з підлоги. У медпункті повністю зрізані труби та батареї з системи опалення. Колись у будівлі медпункту мешкала з дітьми і сільська фельдшерка, допоки його не закрили взагалі...
Викошене узбіччя вулиці та кучугури дров, заготовлених на зиму, спонукали зупинитися біля двору 82-річної Марії Удовенко — однієї з тринадцяти нинішніх жителів Овчарівки. Спілкуючись із нею, визначаєш своєрідну межу, яка розділяє дві говірки — менську (такий собі симбіоз української, російської та білоруської мов) і ніжинську (більш наближену до літературної української).
Розпитали пані Марію про відвіданий нами хутір Придесенський. Вона ще пам’ятає ті часи, коли там було багато садиб. Це вже згодом люди поступово переселилися до Овчарівки. Але на хуторі залишилася жити родина Горбачів, у хаті яких ми і побували...
— Я сама не місцева, — каже бабуся Марія. — Народилася в сусідній Сапонівці, що десь кілометрів за два звідси, через ліс, але вже на Борзнянщині. Двадцятирічною понад 60 літ тому вийшла сюди заміж за овчарівського парубка. На жаль, вже 10 років минуло, як нема мого чоловіка. Хоча Овчарівка і не була ніколи великою, але в її кращі часи людей тут жило більше двох сотень. Трудилися усі переважно в бригаді від куковицького колгоспу. Я ж більшу частину життя пропрацювала у місцевому магазині, трохи згодом — у бригаді. Тут і школа була — до четвертого класу. Старші навчалися в Куковичах, в інтернаті. З понеділка по суботу діти були там, а на вихідні чи канікули їх переправляли через Десну додому, на цей берег.
Живуть, наче на острові
На традиційне запитання про те, як живеться в Овчарівці тепер, жінка одразу згадала про кущі та бур’яни, якими обростає вимираюче село.
— Це у мене син Микола покосив скрізь, — каже пані Марія. — Він живе в Мені. До мене не наїздиться щодня, бо незручно. Це тепер, поки є переправа через Десну, то ближче. А здебільшого доводиться давати великий гак аж десь у 80 кілометрів через Сосницю, Борзнянщину. Але раз на тиждень навідує мене. Оце якраз поїхав додому, гостював два дні тут. Донька живе в Києві. Відстань, коронавірус стають на заваді того, щоб бачитися з нею частіше.
Овчарівці наче і звикли до того, що живуть, ніби на острові. Належали колись до Менського району, а тепер — до громади, але між ними і Меною, центром громади, — Десна, як перепона. Тож почуваються трохи покинутими, забутими: магазину немає, медпункту немає.
Влада теж не завжди в змозі бувати тут. Навіть за бажання. Пригадалися слова куковицького старости Віталія Савченка:
— Зв’язок з Овчарівкою тримаю переважно по телефону. Потрапити до них можу або ж в теплу пору човном, або ж взимку, коли Десна вкриється кригою. Прив’язавши до підошов шалівчини, щоб мати більшу площу дотику на льоду. Через це є складність і з медичною допомогою. Добре, що Борзнянська громада виручає.
Навіть пошту (хай хоч і двічі на місяць) та пенсію почали привозити з Борзни. Бо такі життєві реалії: відсутність стабільної переправи через Десну — певною мірою виклик, а часом і випробовування на виживання для півтора десятка людей. Особливо важко взимку після сніговіїв, коли дороги не чистяться.
Добрим словом Марія Іллівна пригадала соціальну працівницю, яка сама мешкає в Остапівці, але за будь-яких умов доставляє сюди пенсіонерам хліб, інші продукти. Буває, що на допомогу залучає свого чоловіка, який привозить усе необхідне власним трактором.
«Не поїду звідси нікуди»
Саме на тлі оцих роздумів у Марії Іллівни з’являються міркування про те, наскільки змінилося життя тепер порівняно з тими часами, коли від ранньої весни до пізньої осені забезпечувалася переправа між обома деснянськими берегами. Може, через ці незручності в якийсь момент молодь масово почала покидати село. Старіші ж згодом перебралися до дітей, хтось помер.
— Хоча діти й не проти, щоб я перебиралася до них, але поки стою на своїх ногах, не хочу нікуди їхати звідси, — каже на прощання пані Марія. — Сьогодні зовсім не так, як було колись, коли полишена господарями хата могла завалитися від старості, але не зазнати нападів вандалів. Тому, доки жива, не хочу дізнатися, що моя хата без мене буде пограбована та зруйнована.
Хоча Овчарівка лишається недосяжною, відділеною Десною, заметеною снігами, зарослою чагарниками і травами, як би не було важко жити без комфорту та зручностей, але Марія Удовенко, як й інші мешканці Овчарівки, дійсно нікуди не збирається звідси. Бо тут минула її молодість, зростали її діти. Тут, врешті, її дім і рідні могили.
Віталій СЕРГІЙКО, "Голос України"
Чернігівська область.
Фото автора.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |