Головна › Новини › ПОГЛЯД
Короновірусний щоденник: любов у час карантину
31-Бер-20 293 0.0 0
Випав сніг, вгатив мороз. Публіку з парку, мов вітром здуло. Ні, нічого не бояться львівʼяни – ні трупів в Італії, ні московських фейків, ні обмежень від рідного (а ви впевнені, що рідного?) уряду. Єдино зими наприкінці березня.

Залишилися найсміливіші – безхатьки і закохана пара. Безхатьків четверо, троє – у масках, один – без. Сидять неприкаяно. Нарешті крайній дістає недопалок, та, згадавши, що на роті маска, крутить у пальцях, а тоді сприкрено простягає хороброму, котрий без. Хоробрий припалює і смачно затягується, випростує ноги в порепаних, як перестиглий кавун, шкарбанах і відкидається на спинку лави. Над ним вʼється у небо димок, мов над гоголівською хатиною на Різдво. Безхатьки – чи не єдині, які живуть згідно зі Словом Божим: кілька лантухів, трохи макулатури – ото й усі їхні статки. На одному з лантухів кілька побганих масок. Той, котрому не пощастило з недопалком, кивком запрошує мене брати собі. Дякую, заперечливо хитаючи головою.

Звернув я на відлюдну алейку, мою улюблену (практично всі доріжки й алейки тепер відлюдні), а там усамітнилися (та й «усамітнилася», якщо подумати, зайве) закохані. Дівчина в парубка на колінах, обоє в масках, і так, у масках, обіймаються та цілуються. То ось яка ти, любов у час COVID-19... У мій час ти була розкутішою. Хіба світ трохи не крейзі? Хіба не їде він з глузду, щоб отак цілуватися? Трохи далі побачив я припутнів, яких уперше зустрів дві тисячі девʼятого у Берліні, де викладав сучасну українську літературу, історію українського кінематографа та розмовну мову. «Що, і ви, припутні, як вам закортить цілуватися, напʼялите на ваші гачкуваті дзьоби маски?» – мовив я ледь скрушно, ледь здивовано, ледь спантеличено.

Тимофій ГАВРИЛІВ


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:безхатьки, карантин, Львів, Тимофій Гаврилів, поцілунок


Читайте також



Коментарі (0)
avatar