Головна › Новини › ПОГЛЯД
Короновірусний щоденник галичанина
29-Бер-20 315 5.0 0
Засипав я зеленого чаю і залив вісімдесятиґрадусною водою. Мій чай – мій рай.

Ось уже кілька років бандерольки з зеленим чаєм надсилають мені з провінції Сичуань (не Вухань, не бійтеся) мої китайські друзі. Вони навчалися у львівській консерваторії і винаймали помешкання на моєму поверсі. Сусіди поскаржилися на них, а я заступився. Коли кажу правду, отримую штурхани; досить було раз збрехати, й відтоді мені надсилають прекрасний чай.

Останнього разу, у жовтні, разом з чаєм прийшла маска. «Нащо?» – здивувався я. «Береженого Бог береже». Мої друзі щось знали? Як настав карантин, маску я віддав вуйкові, який входить у групу ризику, до того ж потрійно, і це жодний не жарт. Мій вуйко має своєрідні уявлення, тож маску він почепив зовні на двері (каже, що таким чином відлякує коронавірус), а сам сидить удома.

Мій вуйко – то вуйко моєї дружини, тоді як усі мої вуйки і стрийки розкидані Україною і по світах. Розкидали їх девʼятдесяті, як ото без розбору розшвиргує все буревій. А перед тим – вісімдесяті, перед ними – сімдесяті і так далі. Вони пишуть мені: «Тримайся!» Відколи коронавірус, «Тримайся!» почастішало. Це мене трохи ображає, бо я – не пияк (на відміну від декотрих з них).

Один з них реґулярно райзує зі своєю жінкою, яка співчуває мені (більшого вуйко їй не дозволяє), до Стіни плачу і замість бодай раз узяти мене з собою, щоразу повідомляє: «Ми плачемо і за тебе, варʼята». А знають же ж мою казкову зарплату науковця і мої захмарні гонорари українського письменника! Це той самий вуйко, який свого часу застерігав мене від фатальної помилки, наполягаючи, щоб я робив щось у бізнесі; фатальна помилка – література. «Ну що, мав я рацію?» – запитує, замість того, аби допомогти. Я мовчу.

Якщо щось і тримає мене, то пшоно, що його надіслали мені не вони, які розкошують дуками по Америках і Канадах, а мої френди і френдки з Фейсбука, більшості яких я не знаю. Вуйки і стрийки ще пишуть: «Тримай Україну!» (деколи замість «Україну» – «неньку»), а мене вже плечі болять тримати (і всі інші частини тіла теж).

Вони навіть не скажуть «Тримай!», як ото кажуть псови, кидаючи кістку, ні – вони повчають: «Треба заробити самому». І я заробляю. Як можу. Якби не добрі люди і не Червоний Хрест, напевне, співав би я вже в хорі янголів на небесній службі Божій. І стало мені на мить сумно-сумно – за себе, за моїх вуйків (і стрийків) і за-все-за-все.

І я не знаю, в якому настрої (про гумор не йдеться) прийшов би я додому, якби на Героїв Майдану не побачив аличу, яка, не чекаючи, коли закінчиться карантин, вкрилася білим-білим, що й сніг так не вкриє, цвітом. І якби, звісно, не доброчинне пшоно в баняку.

Тимофій ГАВРИЛІВ


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Тимофій Гаврилів, карантин, галичани, пшоно, Епідемія, заробітчани


Читайте також



Коментарі (0)
avatar