Колись я буду плакати
Сьогодні цілий день хочеться плакати. Я давно не робив це. Бажання надходило, але сам процес ні. Наче чогось не вистачає. Наче вага всіх цікавинок сьогоднішнього життя недостатня для того, щоб текли сльози.
Колись давно я почув фразу, що сльози - це гімнастика душі. Колись цю гімнастику моя душа добре опанувала, а потім, мабуть, чи забула чи стала деревʼяною. І от тому зараз є тіко відчуття, а сльози ще чекаєм.
Я думаю, шо колись настане той момент, коли відчуття від постійного напрягу закінчиться і тоді я буду плакати довго-довго і не зможу спинитися.
Я буду плакати за всіма, кого ми втратили. Буду плакати через те, що в нас все ж таки вийшло їх спинить. Буду плакати за життям, яке трапилось і ніколи не повториться, перед відчуттям важкості того життя, яке настає безповоротною невідомістю. Буду плакати за тим часом, який забрала війна і за тим, який час вона мені подарувала. Буду плакати з тими, хто втратив все на цій війні, але залишився живим. Буду плакати всією душею та і потому.
Зараз я не можу цього зробити. Я наче накопичую сльози. Я наче черствий шматок мʼяса в жорстокому світі. І чим далі, тим черствіше. І ці сльози людські ніколи його не помʼякшать.
А ще є відчуття, що я втрачаю звʼязок із самим собою. Чи то з тим, ким я був, чи то на порозі того, ким стаю зараз. І чи стається все, так як мені хотілося б - я не знаю. І чи стається все як мені треба - я не впевнений.
Єдине, в чому я впевнений зараз - це в можливості бути. Просто бути. Як би це просто не було. Поза всією важкістю і незрозумілістю, невизначеністю і тихим завтра. Навіть якщо це завтра буде не таким і тихим. Воно буде. Навіть і якщо не для мене. Воно буде.
Єдине, що іще має значення - це його якість. А за це відповідаю я сьогоднішній. Навіть, якщо цієї відповідальності мені не винести. За шось все ж таки я зможу відповісти. І це буде одна відповідь - я так хочу. Не тому, що це чисто моє бажання. А тому що через мене говорить щось більше ніж я. І мені немає сенсу пручатися.
Я продовжую служити світлу. А світлу вистачить на всіх. Навіть якщо його намагаються забрати. Воно все рівно переможе темряву. І в тому світлі я не один. І ніколи не був. І ніколи не буду. Бо світло притягує до себе тих, хто так чи інакше тягнеться до нього. Своїм шляхом помилок, своїм програшем темряві.
Крок за кроком, від ситуації до ситуації, від вчинка до вчинка. Звісно, якщо обрати сторону. Якщо перестати боятися і зробити вибір.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
Колись давно я почув фразу, що сльози - це гімнастика душі. Колись цю гімнастику моя душа добре опанувала, а потім, мабуть, чи забула чи стала деревʼяною. І от тому зараз є тіко відчуття, а сльози ще чекаєм.
Я думаю, шо колись настане той момент, коли відчуття від постійного напрягу закінчиться і тоді я буду плакати довго-довго і не зможу спинитися.
Я буду плакати за всіма, кого ми втратили. Буду плакати через те, що в нас все ж таки вийшло їх спинить. Буду плакати за життям, яке трапилось і ніколи не повториться, перед відчуттям важкості того життя, яке настає безповоротною невідомістю. Буду плакати за тим часом, який забрала війна і за тим, який час вона мені подарувала. Буду плакати з тими, хто втратив все на цій війні, але залишився живим. Буду плакати всією душею та і потому.
Зараз я не можу цього зробити. Я наче накопичую сльози. Я наче черствий шматок мʼяса в жорстокому світі. І чим далі, тим черствіше. І ці сльози людські ніколи його не помʼякшать.
А ще є відчуття, що я втрачаю звʼязок із самим собою. Чи то з тим, ким я був, чи то на порозі того, ким стаю зараз. І чи стається все, так як мені хотілося б - я не знаю. І чи стається все як мені треба - я не впевнений.
Єдине, в чому я впевнений зараз - це в можливості бути. Просто бути. Як би це просто не було. Поза всією важкістю і незрозумілістю, невизначеністю і тихим завтра. Навіть якщо це завтра буде не таким і тихим. Воно буде. Навіть і якщо не для мене. Воно буде.
Єдине, що іще має значення - це його якість. А за це відповідаю я сьогоднішній. Навіть, якщо цієї відповідальності мені не винести. За шось все ж таки я зможу відповісти. І це буде одна відповідь - я так хочу. Не тому, що це чисто моє бажання. А тому що через мене говорить щось більше ніж я. І мені немає сенсу пручатися.
Я продовжую служити світлу. А світлу вистачить на всіх. Навіть якщо його намагаються забрати. Воно все рівно переможе темряву. І в тому світлі я не один. І ніколи не був. І ніколи не буду. Бо світло притягує до себе тих, хто так чи інакше тягнеться до нього. Своїм шляхом помилок, своїм програшем темряві.
Крок за кроком, від ситуації до ситуації, від вчинка до вчинка. Звісно, якщо обрати сторону. Якщо перестати боятися і зробити вибір.
Роман ЗАКРЕВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |