Вранішнє

У тисяча шістсот сороковий ранок Широкої війни, на порозі своєї хати (аж Сарана цьому заздрив!), з широкою чашкою кави, доки не читав новин (кац...и знов били по Києву і не тільки), звуки - півні не перекликаються, а чистять луджені голоси: підстаркуваті з хрипами і низькими тонами, а молоді - розгонисті, із захватом. Пси ліниво перебріхуються. "Куди йти? Куди йти?" - з протяжністю першого складу і притиском на останньому питає- перепитує дикий голуб - припутень (так чула його оклики моя мама Софія, коли сама лежала в нашій квартирі на дивані після медичних обстежень). Всенанизуючий шум машин покриває голоси дрібних пташок і не чути моїх улюблених горихвісток. В перерві між шумовинням машин чути як скрапує роса з іще зеленого листя горіха. На ньому вже є перша телеграма осені - жовтий листок виклику: "Іду на ви!". А вже прохолодне повітря ранку підтверджує цю погрозу. Та сонце, уже геть не пекуче, не випікаюче погляд - можна на нього дивитися відкритими очима, ще втішає літо, золотячи плями на деревах і хатах та парканах, а ще вибілюючи хмарки, що схожі на ліниву піну наразі недоступного нам Озівського моря. Перша корова череди хекає у відповідь на погук хазяйки: "Іди вже!".

Кава вихолодилася швидше за написання цих рядків і треба йти відкривати портали пекла війни - новинні сайти, ці місця юдолі печалі і героїзму.

Василь ЧЕПУРНИЙ