Коли в Десні заговорять українською? А ви все про угорців...

Зараз всі патріоти (великі і маленькі) накинулися на українських угорців та румунів за те, що вони не хочуть вивчати української мови. Так, не хочуть. Більше того їм і наша Україна, так - саме наша (бо їхніми є Угорщина та Румунія) геть не потрібна. На боці цих звинувачень у неповазі їх до України є і я. Хотів би я і доповідача в ПАРЕ з Естонії, який говорив про неоднозначність нашого закону про освіту у плані мов, запитати - а як там, в Естонії, навчають москалів – московською чи естонською? Та й у інших європейців би про подібне б хотілося запитати. Але…

Чи варто нам, українцям, так накидатися на людей, які поважають і люблять власну культуру і мову?
А може нам, українцям, перед тим, як нарікати на дзеркало, звинувачуючи його в тому, що воно криве, спочатку подивитися на власне обличчя?
Адже справа саме в ньому – кривим є воно!!!

Так, угорці і румуни не мають жодної поваги до держави Україна. Це навіть в той час, коли вона захищає їх від московського чобота. Як видно, вони вже забули, як він топтався по їхній землі. Та й по тілам також і не лише чобіт, а й траки танкових гусениць.

Хоча не можна так казати про всіх. Є українські угорці, які пішли захищати нашу з ними країну від московської навали. І деякі з них загинули під і за жовто-блакитний прапор, а не під і за червоно-біло-зелений. Так 18 липня цього року на сході загинув український воїн угорець Золтан Балаж. Слава йому і іншим героям, що полягли, захищаючи нашу Україну!!!

Але проїхавши на День незалежності через все село Королево, звідки він родом, я не побачив жодного українського прапора. Так, це дуже неприємно.

Проте давайте подивимося на українців в Україні.

Неодноразово буваючи в Москві, я всюди чув російську, перебуваючи в Варшаві – польську, гостюючи в Братиславі – словацьку, завітавши до Вільнюса – литовську. А ось завжди перебуваючи в Києві – геть не чую української!!! Особливо мене дратує покоління незалежності України. Яке вже народилося в Українській державі, ходило до українських дитячих садочків, закінчило українські школи та виші – і… І нічого, воно (це покоління) москвомовне (у кращому випадку суржикомовне) і не хоче знати, говорити і чути української.

Цікавим в цьому плані є ще один осередок української державності - смт.Десна. Це найбільша військова частина ЗСУ, державна установа, в якій всі її службовці мають користуватися державною мовою та й бути її носіями. Тут великий український середній навчальний заклад, в якому купа дітей і вчителів. І що? І знову нічого. Почути в Десні українську – надзвичайно важко.

То про яких угорців та румунів ми ведемо мову?

Ми, українці, самі не хочемо своєї мови. Більше того – значна частина її цурається. А чого, в такому разі, її мають хотіти ті, для кого вона є чужою?

Знаєте, якісь вимоги до вивчення української можна буде висувати представникам інших національностей лише тоді, коли в Києві всюди буде лунати мова «Енеїди» та «Кобзаря».

Тож нам треба не дзеркало рівняти – а власне безлике, манкуртсько-яничарське обличчя!!!

Олександр ЛЯШЕВ