Коцюбинський не такий простий, як ми звикли...
Сьогодні річниця народження Михайла Коцюбинського. У моїй книзі "Титли і коми", що здана до друку, буде розділ не тільки про самого Коцюбинського, але й про його дружину та дітей - радянська історіографія, яку пильно й ненастанно контролювала найменша донька Ірина (у заміжжі - спершу Данюшевська, потім - Данюшевська- Коцюбинська, тоді вже тільки Коцюбинська), було багато натворено міфів і вигадок. Частину з них розкриваю у майбутній книзі.
Скажімо, ніхто досі не брався відповісти на питання - як у сім'ї такого українця виросли діти, що всі четверо пішли у большевицьку революцію, а Юрій відзначився ще й небувалою жорстокістю, репресуючи разом з єврейськими більшовиками знайомих чернігівців? Чому Юрій вказував дату народження іншу, ніж є в офіційних документах? Якою була прокуроркою у сталінські часи Ірина Коцюбинська - Данюшевська (її чоловік - Метрик Данюшевський, що був комісаром у Красному казачєстві)?
Ці та інші питання порушуються у моїй книзі, яку можна буде замовити після виходу у світ.
А тут вашій увазі - невеликий уривок про Михайла Коцюбинського.
Уявімо Чернігів кінця ХIХ – початку ХХ століть. Тихі вулички одноповерхових будинків навіть у центрі, хіба що виділяються готель Бадаєва («с нумерами»), присутственні місця на 2-3 поверхи та, звісно, величаві старовинні собори. А так – все в один поверх, з вікнами, помережаними вигадливою дерев’яною різьбою, де виділяються висячі солярні знаки, акуратні фіраночки на вікнах з геранню- калачиками, а з дворів вискакують не тільки босоногі діти, але й порося, що кувікає від настирливої дітвори, яка намагається покататися верхи… Двома словами такий Чернігів схарактеризував байкар, більш відомий у місті, як видавець неофіційної частини «Черниговских губернських відомостей» та чоловік невірної жінки Параски, Леонід Глібов: «губернський хутір».
І ось цими вуличками, в основному Сіверянською, що лежить від Холодного Яру аж до Стрижня, вранці та ввечері йде елегантний пан, влітку – в білому костюмі, з закрученими вгору (на польський манір) вусиками, ховаючи лисину під вишуканим капелюхом, та ще й помахуючи тростинкою. Бува, ще й з квіткою у петлиці. Це Коцюбинський. Для обивателів Чернігова – працівник земської установи, для української літератури – відомий письменник. Незвичний загалом чоловік. Що для обивателів, що для літератури. Схоже, незвичним він лишився і до сьогодні…
... «Він був святковою людиною»
Про любовний роман письменника зі співробітницею земської установи Аплаксіною, певно, знають всі, хто хоч трохи дотичний до української літератури. Вона була молодшою за нього на 16 років, а на час знайомства з Коцюбинським Шурі Аплаксіній був 21 рік. Перша записка Коцюбинського до неї була короткою: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». Писав їй російською, бо вона тільки російською і говорила. Хоча з дружиною листувався українською… Отака непостійність. Загалом відомо про 300 листів, написаних Олександрі Аплаксіній. До речі, більшість дослідників сходяться на думці, що любов їх була платонічною – то був час великої епістолярії замість брутальності.
Все ж публікація листів спричинила скандал у благородному сімействі – нащадки всіляко уникали будь-яких свідчень на цю тему, які, на їх думку, дискредитували світлий образ класика. Листи були опубліковані аж 1938 року і тоді, після розстрілів синів Коцюбинського – Юрія та Романа радянською владою, за яку активно боровся старший син Коцюбинського, думаю, іншим родичам було не до скандальної публікації редактора «Літературної Критики» і «Радянської літератури» Іллі Стебуна (Кацнельсона). До речі, листи були надані самою Аплаксіною. Проте після війни, коли донька письменника Ірина очолила спершу Будинок літератора в Києві, а тоді музей свого батька в Чернігові, на тему стосунків з Аплаксіною було фактично накладено табу. Ірина Михайлівна вважала, що ці стосунки псують світлий образ матері.
Зараз листи Коцюбинського до Аплаксіної видані і становлять інтерес хіба що для пильних дослідників творчості класика. Щоправда, одна з них, відома феміністка (вже покійна – тож прізвища називати не хочу), аналізуючи паралельні листи до Аплаксіної і до дружини, дописалася навіть до фрейдистських теорій, аналізуючи банальну фразу з листа про грушки, які протікли у посилці… У цьому побачила сексуальні мотиви… Бог їй суддя!
Аплаксіна прожила довге життя (більше 90 років і померла 1973 року) - музейна працівниця Ніна Закрой розповідала мені, як провідувала Аплаксіну. Та, вже сліпа, часто повторювала одну фразу: «Михаил Михайлович был праздничный человек». До речі, сліпнути стала після звістки про смерть Михайла Коцюбинського.
На похоронах дружина письменника заборонила приймати квіти від Аплаксіної. Все ж вінок із квітів яблуні (пам’ятаєте його хвилюючу новелу «Цвіт яблуні»?) від Аплаксіної хтось таки зумів покласти в узголів’я письменника.
Смерть атеїста
Це було як хвороба в тогочасних українських інтелігентів – атеїстами були і Леся Українка, і Франко, і Коцюбинський. Звісно, Леся стала такою після того, як застудилася малою на Йордан, промокнувши і отримавши на все життя туберкульоз кісток. Зрозуміло й те, що російська церква з чужою мовою і обрядами, які навіть Тарасу Шевченку нагадували якісь японські чи буддійські ритуали, також не сприяла любові українських письменників до церкви.
Але Бог має почуття гумору – Михайло Коцюбинський помер у Страсну п’ятницю 1913 року. Ховали його через три дні, бо ж який похорон на Великдень?! На похорон прийшли біля трьох тисяч людей (населення тоді Чернігова було в межах 25 тисяч). І відспівували таки в церкві, але не в тій, що поруч із домом – Казанської ікони Божої Матері, бо то була церква «єдіновєрчєская». Поховали на Болдиній горі, як він і хотів. Поруч з Іллінською церквою, Антонієвими печерами – якраз місце для атеїста…
Василь ЧЕПУРНИЙ
Скажімо, ніхто досі не брався відповісти на питання - як у сім'ї такого українця виросли діти, що всі четверо пішли у большевицьку революцію, а Юрій відзначився ще й небувалою жорстокістю, репресуючи разом з єврейськими більшовиками знайомих чернігівців? Чому Юрій вказував дату народження іншу, ніж є в офіційних документах? Якою була прокуроркою у сталінські часи Ірина Коцюбинська - Данюшевська (її чоловік - Метрик Данюшевський, що був комісаром у Красному казачєстві)?
Ці та інші питання порушуються у моїй книзі, яку можна буде замовити після виходу у світ.
А тут вашій увазі - невеликий уривок про Михайла Коцюбинського.
Уявімо Чернігів кінця ХIХ – початку ХХ століть. Тихі вулички одноповерхових будинків навіть у центрі, хіба що виділяються готель Бадаєва («с нумерами»), присутственні місця на 2-3 поверхи та, звісно, величаві старовинні собори. А так – все в один поверх, з вікнами, помережаними вигадливою дерев’яною різьбою, де виділяються висячі солярні знаки, акуратні фіраночки на вікнах з геранню- калачиками, а з дворів вискакують не тільки босоногі діти, але й порося, що кувікає від настирливої дітвори, яка намагається покататися верхи… Двома словами такий Чернігів схарактеризував байкар, більш відомий у місті, як видавець неофіційної частини «Черниговских губернських відомостей» та чоловік невірної жінки Параски, Леонід Глібов: «губернський хутір».
І ось цими вуличками, в основному Сіверянською, що лежить від Холодного Яру аж до Стрижня, вранці та ввечері йде елегантний пан, влітку – в білому костюмі, з закрученими вгору (на польський манір) вусиками, ховаючи лисину під вишуканим капелюхом, та ще й помахуючи тростинкою. Бува, ще й з квіткою у петлиці. Це Коцюбинський. Для обивателів Чернігова – працівник земської установи, для української літератури – відомий письменник. Незвичний загалом чоловік. Що для обивателів, що для літератури. Схоже, незвичним він лишився і до сьогодні…
... «Він був святковою людиною»
Про любовний роман письменника зі співробітницею земської установи Аплаксіною, певно, знають всі, хто хоч трохи дотичний до української літератури. Вона була молодшою за нього на 16 років, а на час знайомства з Коцюбинським Шурі Аплаксіній був 21 рік. Перша записка Коцюбинського до неї була короткою: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». Писав їй російською, бо вона тільки російською і говорила. Хоча з дружиною листувався українською… Отака непостійність. Загалом відомо про 300 листів, написаних Олександрі Аплаксіній. До речі, більшість дослідників сходяться на думці, що любов їх була платонічною – то був час великої епістолярії замість брутальності.
Все ж публікація листів спричинила скандал у благородному сімействі – нащадки всіляко уникали будь-яких свідчень на цю тему, які, на їх думку, дискредитували світлий образ класика. Листи були опубліковані аж 1938 року і тоді, після розстрілів синів Коцюбинського – Юрія та Романа радянською владою, за яку активно боровся старший син Коцюбинського, думаю, іншим родичам було не до скандальної публікації редактора «Літературної Критики» і «Радянської літератури» Іллі Стебуна (Кацнельсона). До речі, листи були надані самою Аплаксіною. Проте після війни, коли донька письменника Ірина очолила спершу Будинок літератора в Києві, а тоді музей свого батька в Чернігові, на тему стосунків з Аплаксіною було фактично накладено табу. Ірина Михайлівна вважала, що ці стосунки псують світлий образ матері.
Зараз листи Коцюбинського до Аплаксіної видані і становлять інтерес хіба що для пильних дослідників творчості класика. Щоправда, одна з них, відома феміністка (вже покійна – тож прізвища називати не хочу), аналізуючи паралельні листи до Аплаксіної і до дружини, дописалася навіть до фрейдистських теорій, аналізуючи банальну фразу з листа про грушки, які протікли у посилці… У цьому побачила сексуальні мотиви… Бог їй суддя!
Аплаксіна прожила довге життя (більше 90 років і померла 1973 року) - музейна працівниця Ніна Закрой розповідала мені, як провідувала Аплаксіну. Та, вже сліпа, часто повторювала одну фразу: «Михаил Михайлович был праздничный человек». До речі, сліпнути стала після звістки про смерть Михайла Коцюбинського.
На похоронах дружина письменника заборонила приймати квіти від Аплаксіної. Все ж вінок із квітів яблуні (пам’ятаєте його хвилюючу новелу «Цвіт яблуні»?) від Аплаксіної хтось таки зумів покласти в узголів’я письменника.
Смерть атеїста
Це було як хвороба в тогочасних українських інтелігентів – атеїстами були і Леся Українка, і Франко, і Коцюбинський. Звісно, Леся стала такою після того, як застудилася малою на Йордан, промокнувши і отримавши на все життя туберкульоз кісток. Зрозуміло й те, що російська церква з чужою мовою і обрядами, які навіть Тарасу Шевченку нагадували якісь японські чи буддійські ритуали, також не сприяла любові українських письменників до церкви.
Але Бог має почуття гумору – Михайло Коцюбинський помер у Страсну п’ятницю 1913 року. Ховали його через три дні, бо ж який похорон на Великдень?! На похорон прийшли біля трьох тисяч людей (населення тоді Чернігова було в межах 25 тисяч). І відспівували таки в церкві, але не в тій, що поруч із домом – Казанської ікони Божої Матері, бо то була церква «єдіновєрчєская». Поховали на Болдиній горі, як він і хотів. Поруч з Іллінською церквою, Антонієвими печерами – якраз місце для атеїста…
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |