Михайло Коцюбинський – святкова людина української літератури
До 155-річчя Михайла Коцюбинського.
Уявімо Чернігів кінця ХIХ — початку ХХ ст. Тихі вулички одноповерхових будинків навіть у центрі, хіба що виділяються готель Бадаєва («с нумерами»), присутствені місця на 2—3 поверхи та, звісно, величаві старовинні собори. А так — усе в один поверх, з вікнами, помережаними вигадливою різьбою, де виділись висячі солярні знаки, акуратні фіраночки на вікнах з геранню, а з дворів вискакували не тільки босоногі діти, а й порося, що кувікало й тікало від настирливої малечі, яка намагається покататися на ньому верхи… Двома словами такий Чернігів схарактеризував байкар, більш відомий у місті як видавець неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей» та чоловік невірної жінки Параски Леонід Глібов — «губернський хутір».
І ось цими вуличками, переважно Сіверянською, що йде від Холодного Яру аж до Стрижня, вранці та ввечері проходив елегантний пан, влітку — в білому костюмі, з закрученими вгору (на польський манір) вусиками, ховаючи лисину під вишуканим капелюхом, та ще й помахуючи тростинкою. Бува, ще й з квіткою у петлиці. Це Коцюбинський. Для обивателів Чернігова — працівник земської установи, для української літератури — відомий письменник. Незвичний загалом чоловік. Що для обивателів, що для літератури. Схоже, незвичним він лишився і до сьогодні…
Черевики зв’язував мотузкою
Між тим його походження таке, що можна оту європейську вишуканість дорослого чоловіка вважати компенсацією за роки дитинства. Виріс у сім’ї дрібного чиновника на Вінниччині, який часто переїжджав з родиною з місця на місце. Очевидно, через пиятику. Щоправда, є глухі звістки, що начебто по матері Коцюбинський походив з молдавського боярського роду Абаз (про це згадують відомі дослідники Валерій Шевчук і Володимир Мазний, але без посилань на джерела — тільки за переказами). Проте це аж ніяк не допомагало виборсатись зі скрути. До речі, саме через неї Михайло Коцюбинський так ніколи і не здобув вищої освіти.
У родині дрібного урядовця Російської імперії говорили виключно російською та ще хіба інколи польською — на Вінниччині вона була поширена. А українську до хати не пускали, хоч, звісно, сховатися поза хатою від неї було неможливо.
Тож і малий Михась заговорив українською лише… в гарячці. В автобіографії, яку з нього ледве видобули видавці (дуже не хотів писати автобіографії і взагалі сторожко ставився, коли хтось виявляв інтерес до його приватного життя, — можливо, спрацьовували дитячі комплекси?), Михайло Коцюбинський писав: «Занедужавши на дев’ятому році на запалення легенів, я в гарячці почав говорити по-українському, чим немало здивував батьків». Після одужання Михась став складати пісні українською.
Коли помер батько, а мати осліпла, юний Михайло мусив взяти на себе утримання родини. Склав екстерном екзамени на народного вчителя у Вінницькому реальному училищі й заробляв приватними уроками. Зрештою найнявся працювати у філоксерній комісії в Бессарабії — робота ця була доволі жорстка, бо через епідемічне захворювання влада просто знищувала виноградники, які часто були єдиною власністю для прожиття молдаван. Згодом це все стане основою для його творів молдавського циклу.
Взагалі Коцюбинський єдиний в українській літературі письменник, який писав про життя не тільки українців, а й молдаван, кримських татар та євреїв. Практично не було в його творах тільки росіян.
Таємне братство
Воно й тепер малодосліджене — «Братство тарасівців», куди Михайло Коцюбинський вступив у 26 років. Братство сповідувало соціалістично-народницькі ідеї, але з переважанням національного духу. Братчик Володимир Самійленко, який став відомим українським поетом, згадував: «Гурток цей мав цілком самостійницький характер… Між іншим, члени цього товариства зобов’язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою і між собою і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як тоді звичайно писалося і говорилося». Знайомі мотиви й нам, правда?
Братчиками були, зокрема, ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський, видавець першої україномовної газети «Хлібороб» Шемет, письменники Іван Липа, Микола Вороний та Борис Грінченко — видатні в українстві люди. Оскільки братство, за визначенням поліції, сповідувало ідеї «відпадіння Малоросії від Великої Росії», всі братчики були під наглядом. Включно з Коцюбинським, який ідеї братства виклав у казці «Хо».
Не дивно, що, працюючи в житомирській «паршивій газеті» (його визначення) «Волинь», проштовхував статті Данила Мордовця на українські теми, замовляв публікації Грінченку, писав сам. Але нестерпність життя, коли треба було випрошувати зарплату у видавця Когена і часто грошей було лише на два обіди, а за готель платити нічим, змушували шукати іншого пристановища. Хоча газета й стала завдяки Коцюбинському краще продаватися.
До речі, братчики скептично ставилися до українофілів (Антонович, Тадей Рильський тощо), вважаючи їх малоросами, оскільки ті ставили тільки культурницькі задачі, не політичні. Сьогодні, хоч як це дивно, такий поділ також існує…
Цвіт яблуні — символ кохання
Про любовний роман письменника зі співробітницею земської установи Аплаксіною, певно, знають усі, хто хоч трохи дотичний до української літератури. Вона була молодшою за нього на 16 років. А на час знайомства з Коцюбинським Шурі Аплаксіній був 21 рік. Перша записка Коцюбинського до неї була короткою: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». Писав їй російською, бо вона тільки російською і говорила. Хоча з дружиною листувався українською…
Отака непостійність. Загалом відомо про 300 листів, написаних Олександрі Аплаксіній. До речі, більшість дослідників сходяться на думці, що любов їхня була платонічною — то був час великої епістолярії замість брутальності.
Усе ж публікація листів спричинила скандал у благородному сімействі — нащадки всіляко уникали будь-яких свідчень, котрі, на їхню думку, дискредитували світлий образ класика. Листи були опубліковані аж 1938 року, й тоді, після розстрілів синів Коцюбинського — Юрія та Романа — радянською владою, за яку активно боровся старший син, думаю, іншим родичам було не до скандальної публікації редактора «Літературної критики» і «Радянської літератури» Іллі Стебуна (Кацнельсона). До речі, листи були надані самою Аплаксіною. Проте після війни, коли донька письменника Ірина очолила спершу Будинок літератора в Києві, а тоді музей свого батька в Чернігові, на тему стосунків з Аплаксіною було фактично накладено табу. Ірина Михайлівна вважала, що ці стосунки псують світлий образ матері.
Нині листи Коцюбинського до Аплаксіної видані й становлять інтерес хіба що для пильних дослідників творчості класика. Щоправда, одна з них, відома феміністка (вже покійна — тож прізвища називати не хочу), аналізуючи паралельні листи до Аплаксіної і до дружини, дописалася навіть до фрейдистських теорій, аналізуючи банальну фразу з листа про грушки, які протекли у посилці… Бог їй суддя!
Аплаксіна прожила довге життя (понад 90 років, померла 1973-го). Музейна працівниця Ніна Закрой розповідала мені, як провідувала Аплаксіну. Та, вже сліпа, часто повторювала одну фразу: «Михаил Михайлович был праздничный человек». До речі, сліпнути стала після звістки про смерть Михайла Коцюбинського. На похороні дружина заборонила приймати квіти від Аплаксіної. Все ж вінок із квітів яблуні (пам’ятаєте його хвилюючу новелу «Цвіт яблуні»?) від Аплаксіної хтось таки зумів покласти в узголів’я письменника.
Перший голова «Просвіти»
Отримавши дозвіл на роботу в Чернігові, Михайло з дружиною переїздить сюди, купивши на тихій Сіверянській вулиці добротну хату лісника. В ній і жили подружжя з чотирма дітьми, сліпа мати письменника Гликерія Максимівна та сестра Ліда. Остання була просто таки жертовною людиною — віддавши свій паспорт сестрі-революціонерці, вона стала фактично прислугою в домі брата. Безправною. Її постійним місцем була кухня з піччю.
Українське відродження приводить до появи в Чернігові товариства «Просвіта». Його першим головою обирають Михайла Коцюбинського. Чесно кажучи, в багатьох дослідників виникає уявлення, що це була така собі почесна посада. Насправді Коцюбинський працював активно. З листування я нарахував понад 25 конкретних прикладів його роботи у «Просвіті». Як, скажімо, делегує Софію Русову на петербурзький з’їзд представників культурно-освітніх організацій імперії (Русова читала доповідь про шкільництво), бере участь у роботі комітету зі спорудження пам’ятника Шевченку до його 100-річчя, організовує вечори, в тому числі за участю видатного співака Олександра Мишуги, збирає гроші для хворого Франка, організовує надходження книжок для бібліотеки «Просвіти» з Галичини, публікує в газеті «Рада» інформацію «Вистава чернігівської «Просвіти», готує «Справоздання товариства «Просвіта» в Чернігові за 1907 рік», організовує замовлення книг для села Лопатинці на Вінничині, дбає про колекцію Г. Львовича для Українського наукового товариства, збирає фольклор і публікує, зокрема, в «Этнографических материалах, собранных в Черниговской и соседних с ней губерниях», до книги «Из уст народа» подає 11 прислів’їв та приказок і переказ «Звідки взялася машина», рекомендує Андрія Шелухіна на завідувача музею Тарновського, бере участь у відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, особисто наводить лад на могилі Т. Шевченка, поширює книжку «Шляхта», надсилає шведському досліднику Мазепи Єнсену фотографію для його книжки, займається створенням музею Куліша в Кононівці тощо.
«Хоч як зрікався, хоч як прохав, щоб мене увільнили од постійних обов’язків у «Просвіті», проте не послухали і вибрали головою», — писав Коцюбинський Володимиру Гнатюку. Аж доки губернатор Радіонов у грудні 1907 року постановляє: «Ходатайство правления общества «Просвіта» в Чернигове о разрешении открыть книжный склад мною признано не подлежащим удовлетворению в виду особо вредных украинофильских целей, преследуемых этим обществом». Книжковий склад — це не зовсім те, що ми уявляємо нині. Тоді це був фактично оптово-роздрібний магазин, який би працював на всю Чернігівську губернію. Яка, до речі, включала в себе не тільки Конотоп та Шостку, а й Стародуб та Почеп. А у вересні 1908 року Коцюбинського з дружиною та адвоката Іллю Шрага розпорядженням чернігівського губернатора було виключено з «Просвіти». Зрештою, у серпні 1911 року чернігівську «Просвіту» заборонено остаточно.
Імпресіоніст
Прийшовши в українську літературу, яку тоді Винниченко називав «невольницьким кладовищем», Коцюбинський став писати так, як писали європейці. Радянське намагання прив’язати його до Горького, до російської літератури — безпідставне. Вже у незалежній Україні дослідники аргументовано довели: найбільший вплив на його творчість мали Кнут Гамсун та інші європейські автори. З російських же він цінив Буніна, хоча й пише, що не поділяв його філософії. А Бунін, нагадаю, як ніхто з росіян, любив творчість Шевченка і взагалі Україну.
«Інтермеццо», «Цвіт яблуні», «Він іде», «Хвала життю!», «Тіні забутих предків» — твори, які роблять честь будь-якій літературі. Але, звісно, бездержавність глушила нашу славу. Ось десь на початках нашої незалежності гримів японський фільм, в сюжеті якого давній народний звичай відвозити старих, яким час помирати, в гори чи в ліс. І вся Європа обговорювала той фільм. Леле, та ж у Коцюбинського є оповідання на цю само тему «Так записано в книгу життя» — задовго до японців!
«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського завдяки Сергію Параджанову стали світовим фільмом — це один з небагатьох прикладів українського кінопрориву у світ попри бездержавність (ще можна назвати «Землю» Олександра Довженка, але загалом список цей куций). І цей фільм вразив світ яскравим національним імпресіонізмом — ні, це була не затюкана селянська нація. Знаменно, що режисером став вірменин, який навіть російську мову погано знав, не те, що українську. Але він відчув дух гуцулів і геній Коцюбинського.
Цікаво, як Коцюбинський порівнював політику з літературою. Так, у листі до Гнатюка 1909 року він питає про те, чи видав обіцяну збірку оповідань Стефаник, якого він називав своїм улюбленим письменником. А Стефаник — депутат австрійського парламенту, і йому нема коли писати. Коцюбинський: «…А тим часом нічого не чути. А жаль, бо на чорта нам здалася його політика — нам потрібніші його оповідання».
Конфлікт з Нечуєм-Левицьким
Насправді тут багато перебільшень. Так, різниця між соціальною, народницькою прозою, яку сповідували старші письменники зразка Івана Нечуя-Левицького, і психологізмом, що до нього перейшли молодші, як Коцюбинський, звісно, був. Але це природна річ. Адже той самий Іван Нечуй-Левицький писав Михайлові Коцюбинському: «Я згоджуюсь з Вами, що українським письменникам не можна омежуватись обписуванням одного селянського життя…» І що «українська книжка в наші часи має багато інтелігентного читальника. Треба для його постачати й утворів, де б було описано й його самого з шкурою та кістками: правдиво й реально, який він є». Просто Нечуй-Левицький був на сторожі народної мови, не без підстав стверджуючи про утворення російської мови таким чином: «Ломоносов зобрав вершки з цього нашого глечика й прилучив їх до великоруської підбійки». І, відповідно, стеріг, щоб молодші письменники не зраджували рідної мови навіть у деталях.
В принципі, Нечуй-Левицький мав рацію — невипадково Володимир Винниченко, який був на початку ХХ століття суперпопулярним письменником, хотів перейти на російську мову, від чого його відмовляти довелося вже і Михайлу Коцюбинському.
Причина переходу була проста — в Росії більше платять. Як і сьогодні. А Коцюбинський попереджував свого молодшого колегу: «Письменник не може безкарно змінити мову — вона помститься».
Смерть атеїста
Це було, як хвороба в тогочасних українських інтелігентів, — атеїстами були і Леся Українка, і Франко, і Коцюбинський. Звісно, Леся стала такою після того, як застудилася малою на Йордан, промокнувши і отримавши на все життя туберкульоз кісток.
Зрозуміло й те, що російська церква з чужою мовою і обрядами, котрі навіть Тарасу Шевченку нагадували якісь японські чи буддійські ритуали, також не сприяла любові українських письменників до церкви.
Але Бог має почуття гумору — Михайло Коцюбинський помер у Страсну п’ятницю 1913 року. Ховали його через три дні, бо ж який похорон на Великдень?! На похорон прийшло майже три тисячі людей (населення тоді Чернігова було в межах 25 тисяч). І відспівували таки в церкві, але не в тій, що поруч із домом — Казанської ікони Божої Матері, бо то була церква «єдіновєрчєская». Поховали на Болдиній горі, як він і хотів. Поруч з Іллінською церквою, Антонієвими печерами — якраз місце для атеїста…
Гвоздика Коцюбинського
Він любив сонце, трави, море і зелень. Навіть портрет є роботи Михайла Жука, де письменник на тлі червоної красолі. Зі своїх мандрів на Капрі привозив екзотичні рослини — в саду й досі висаджують агави. Михайло Коцюбинський привіз з Капрі насіння гвоздики, акліматизував її, і тепер в науковій літературі цей сорт відомий як «гвоздика Коцюбинського».
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
Уявімо Чернігів кінця ХIХ — початку ХХ ст. Тихі вулички одноповерхових будинків навіть у центрі, хіба що виділяються готель Бадаєва («с нумерами»), присутствені місця на 2—3 поверхи та, звісно, величаві старовинні собори. А так — усе в один поверх, з вікнами, помережаними вигадливою різьбою, де виділись висячі солярні знаки, акуратні фіраночки на вікнах з геранню, а з дворів вискакували не тільки босоногі діти, а й порося, що кувікало й тікало від настирливої малечі, яка намагається покататися на ньому верхи… Двома словами такий Чернігів схарактеризував байкар, більш відомий у місті як видавець неофіційної частини «Черниговских губернских ведомостей» та чоловік невірної жінки Параски Леонід Глібов — «губернський хутір».
І ось цими вуличками, переважно Сіверянською, що йде від Холодного Яру аж до Стрижня, вранці та ввечері проходив елегантний пан, влітку — в білому костюмі, з закрученими вгору (на польський манір) вусиками, ховаючи лисину під вишуканим капелюхом, та ще й помахуючи тростинкою. Бува, ще й з квіткою у петлиці. Це Коцюбинський. Для обивателів Чернігова — працівник земської установи, для української літератури — відомий письменник. Незвичний загалом чоловік. Що для обивателів, що для літератури. Схоже, незвичним він лишився і до сьогодні…
Черевики зв’язував мотузкою
Між тим його походження таке, що можна оту європейську вишуканість дорослого чоловіка вважати компенсацією за роки дитинства. Виріс у сім’ї дрібного чиновника на Вінниччині, який часто переїжджав з родиною з місця на місце. Очевидно, через пиятику. Щоправда, є глухі звістки, що начебто по матері Коцюбинський походив з молдавського боярського роду Абаз (про це згадують відомі дослідники Валерій Шевчук і Володимир Мазний, але без посилань на джерела — тільки за переказами). Проте це аж ніяк не допомагало виборсатись зі скрути. До речі, саме через неї Михайло Коцюбинський так ніколи і не здобув вищої освіти.
У родині дрібного урядовця Російської імперії говорили виключно російською та ще хіба інколи польською — на Вінниччині вона була поширена. А українську до хати не пускали, хоч, звісно, сховатися поза хатою від неї було неможливо.
Тож і малий Михась заговорив українською лише… в гарячці. В автобіографії, яку з нього ледве видобули видавці (дуже не хотів писати автобіографії і взагалі сторожко ставився, коли хтось виявляв інтерес до його приватного життя, — можливо, спрацьовували дитячі комплекси?), Михайло Коцюбинський писав: «Занедужавши на дев’ятому році на запалення легенів, я в гарячці почав говорити по-українському, чим немало здивував батьків». Після одужання Михась став складати пісні українською.
Коли помер батько, а мати осліпла, юний Михайло мусив взяти на себе утримання родини. Склав екстерном екзамени на народного вчителя у Вінницькому реальному училищі й заробляв приватними уроками. Зрештою найнявся працювати у філоксерній комісії в Бессарабії — робота ця була доволі жорстка, бо через епідемічне захворювання влада просто знищувала виноградники, які часто були єдиною власністю для прожиття молдаван. Згодом це все стане основою для його творів молдавського циклу.
Взагалі Коцюбинський єдиний в українській літературі письменник, який писав про життя не тільки українців, а й молдаван, кримських татар та євреїв. Практично не було в його творах тільки росіян.
Таємне братство
Воно й тепер малодосліджене — «Братство тарасівців», куди Михайло Коцюбинський вступив у 26 років. Братство сповідувало соціалістично-народницькі ідеї, але з переважанням національного духу. Братчик Володимир Самійленко, який став відомим українським поетом, згадував: «Гурток цей мав цілком самостійницький характер… Між іншим, члени цього товариства зобов’язувалися всюди маніфестувати своє українство, розмовляти в публічних місцях українською мовою і між собою і з чужими, щоб тим привчити ширшу публіку до того переконання, що мова українська є не тільки мужицька мова, як тоді звичайно писалося і говорилося». Знайомі мотиви й нам, правда?
Братчиками були, зокрема, ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський, видавець першої україномовної газети «Хлібороб» Шемет, письменники Іван Липа, Микола Вороний та Борис Грінченко — видатні в українстві люди. Оскільки братство, за визначенням поліції, сповідувало ідеї «відпадіння Малоросії від Великої Росії», всі братчики були під наглядом. Включно з Коцюбинським, який ідеї братства виклав у казці «Хо».
Не дивно, що, працюючи в житомирській «паршивій газеті» (його визначення) «Волинь», проштовхував статті Данила Мордовця на українські теми, замовляв публікації Грінченку, писав сам. Але нестерпність життя, коли треба було випрошувати зарплату у видавця Когена і часто грошей було лише на два обіди, а за готель платити нічим, змушували шукати іншого пристановища. Хоча газета й стала завдяки Коцюбинському краще продаватися.
До речі, братчики скептично ставилися до українофілів (Антонович, Тадей Рильський тощо), вважаючи їх малоросами, оскільки ті ставили тільки культурницькі задачі, не політичні. Сьогодні, хоч як це дивно, такий поділ також існує…
Цвіт яблуні — символ кохання
Про любовний роман письменника зі співробітницею земської установи Аплаксіною, певно, знають усі, хто хоч трохи дотичний до української літератури. Вона була молодшою за нього на 16 років. А на час знайомства з Коцюбинським Шурі Аплаксіній був 21 рік. Перша записка Коцюбинського до неї була короткою: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне». Писав їй російською, бо вона тільки російською і говорила. Хоча з дружиною листувався українською…
Отака непостійність. Загалом відомо про 300 листів, написаних Олександрі Аплаксіній. До речі, більшість дослідників сходяться на думці, що любов їхня була платонічною — то був час великої епістолярії замість брутальності.
Усе ж публікація листів спричинила скандал у благородному сімействі — нащадки всіляко уникали будь-яких свідчень, котрі, на їхню думку, дискредитували світлий образ класика. Листи були опубліковані аж 1938 року, й тоді, після розстрілів синів Коцюбинського — Юрія та Романа — радянською владою, за яку активно боровся старший син, думаю, іншим родичам було не до скандальної публікації редактора «Літературної критики» і «Радянської літератури» Іллі Стебуна (Кацнельсона). До речі, листи були надані самою Аплаксіною. Проте після війни, коли донька письменника Ірина очолила спершу Будинок літератора в Києві, а тоді музей свого батька в Чернігові, на тему стосунків з Аплаксіною було фактично накладено табу. Ірина Михайлівна вважала, що ці стосунки псують світлий образ матері.
Нині листи Коцюбинського до Аплаксіної видані й становлять інтерес хіба що для пильних дослідників творчості класика. Щоправда, одна з них, відома феміністка (вже покійна — тож прізвища називати не хочу), аналізуючи паралельні листи до Аплаксіної і до дружини, дописалася навіть до фрейдистських теорій, аналізуючи банальну фразу з листа про грушки, які протекли у посилці… Бог їй суддя!
Аплаксіна прожила довге життя (понад 90 років, померла 1973-го). Музейна працівниця Ніна Закрой розповідала мені, як провідувала Аплаксіну. Та, вже сліпа, часто повторювала одну фразу: «Михаил Михайлович был праздничный человек». До речі, сліпнути стала після звістки про смерть Михайла Коцюбинського. На похороні дружина заборонила приймати квіти від Аплаксіної. Все ж вінок із квітів яблуні (пам’ятаєте його хвилюючу новелу «Цвіт яблуні»?) від Аплаксіної хтось таки зумів покласти в узголів’я письменника.
Перший голова «Просвіти»
Отримавши дозвіл на роботу в Чернігові, Михайло з дружиною переїздить сюди, купивши на тихій Сіверянській вулиці добротну хату лісника. В ній і жили подружжя з чотирма дітьми, сліпа мати письменника Гликерія Максимівна та сестра Ліда. Остання була просто таки жертовною людиною — віддавши свій паспорт сестрі-революціонерці, вона стала фактично прислугою в домі брата. Безправною. Її постійним місцем була кухня з піччю.
Українське відродження приводить до появи в Чернігові товариства «Просвіта». Його першим головою обирають Михайла Коцюбинського. Чесно кажучи, в багатьох дослідників виникає уявлення, що це була така собі почесна посада. Насправді Коцюбинський працював активно. З листування я нарахував понад 25 конкретних прикладів його роботи у «Просвіті». Як, скажімо, делегує Софію Русову на петербурзький з’їзд представників культурно-освітніх організацій імперії (Русова читала доповідь про шкільництво), бере участь у роботі комітету зі спорудження пам’ятника Шевченку до його 100-річчя, організовує вечори, в тому числі за участю видатного співака Олександра Мишуги, збирає гроші для хворого Франка, організовує надходження книжок для бібліотеки «Просвіти» з Галичини, публікує в газеті «Рада» інформацію «Вистава чернігівської «Просвіти», готує «Справоздання товариства «Просвіта» в Чернігові за 1907 рік», організовує замовлення книг для села Лопатинці на Вінничині, дбає про колекцію Г. Львовича для Українського наукового товариства, збирає фольклор і публікує, зокрема, в «Этнографических материалах, собранных в Черниговской и соседних с ней губерниях», до книги «Из уст народа» подає 11 прислів’їв та приказок і переказ «Звідки взялася машина», рекомендує Андрія Шелухіна на завідувача музею Тарновського, бере участь у відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, особисто наводить лад на могилі Т. Шевченка, поширює книжку «Шляхта», надсилає шведському досліднику Мазепи Єнсену фотографію для його книжки, займається створенням музею Куліша в Кононівці тощо.
«Хоч як зрікався, хоч як прохав, щоб мене увільнили од постійних обов’язків у «Просвіті», проте не послухали і вибрали головою», — писав Коцюбинський Володимиру Гнатюку. Аж доки губернатор Радіонов у грудні 1907 року постановляє: «Ходатайство правления общества «Просвіта» в Чернигове о разрешении открыть книжный склад мною признано не подлежащим удовлетворению в виду особо вредных украинофильских целей, преследуемых этим обществом». Книжковий склад — це не зовсім те, що ми уявляємо нині. Тоді це був фактично оптово-роздрібний магазин, який би працював на всю Чернігівську губернію. Яка, до речі, включала в себе не тільки Конотоп та Шостку, а й Стародуб та Почеп. А у вересні 1908 року Коцюбинського з дружиною та адвоката Іллю Шрага розпорядженням чернігівського губернатора було виключено з «Просвіти». Зрештою, у серпні 1911 року чернігівську «Просвіту» заборонено остаточно.
Імпресіоніст
Прийшовши в українську літературу, яку тоді Винниченко називав «невольницьким кладовищем», Коцюбинський став писати так, як писали європейці. Радянське намагання прив’язати його до Горького, до російської літератури — безпідставне. Вже у незалежній Україні дослідники аргументовано довели: найбільший вплив на його творчість мали Кнут Гамсун та інші європейські автори. З російських же він цінив Буніна, хоча й пише, що не поділяв його філософії. А Бунін, нагадаю, як ніхто з росіян, любив творчість Шевченка і взагалі Україну.
«Інтермеццо», «Цвіт яблуні», «Він іде», «Хвала життю!», «Тіні забутих предків» — твори, які роблять честь будь-якій літературі. Але, звісно, бездержавність глушила нашу славу. Ось десь на початках нашої незалежності гримів японський фільм, в сюжеті якого давній народний звичай відвозити старих, яким час помирати, в гори чи в ліс. І вся Європа обговорювала той фільм. Леле, та ж у Коцюбинського є оповідання на цю само тему «Так записано в книгу життя» — задовго до японців!
«Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського завдяки Сергію Параджанову стали світовим фільмом — це один з небагатьох прикладів українського кінопрориву у світ попри бездержавність (ще можна назвати «Землю» Олександра Довженка, але загалом список цей куций). І цей фільм вразив світ яскравим національним імпресіонізмом — ні, це була не затюкана селянська нація. Знаменно, що режисером став вірменин, який навіть російську мову погано знав, не те, що українську. Але він відчув дух гуцулів і геній Коцюбинського.
Цікаво, як Коцюбинський порівнював політику з літературою. Так, у листі до Гнатюка 1909 року він питає про те, чи видав обіцяну збірку оповідань Стефаник, якого він називав своїм улюбленим письменником. А Стефаник — депутат австрійського парламенту, і йому нема коли писати. Коцюбинський: «…А тим часом нічого не чути. А жаль, бо на чорта нам здалася його політика — нам потрібніші його оповідання».
Конфлікт з Нечуєм-Левицьким
Насправді тут багато перебільшень. Так, різниця між соціальною, народницькою прозою, яку сповідували старші письменники зразка Івана Нечуя-Левицького, і психологізмом, що до нього перейшли молодші, як Коцюбинський, звісно, був. Але це природна річ. Адже той самий Іван Нечуй-Левицький писав Михайлові Коцюбинському: «Я згоджуюсь з Вами, що українським письменникам не можна омежуватись обписуванням одного селянського життя…» І що «українська книжка в наші часи має багато інтелігентного читальника. Треба для його постачати й утворів, де б було описано й його самого з шкурою та кістками: правдиво й реально, який він є». Просто Нечуй-Левицький був на сторожі народної мови, не без підстав стверджуючи про утворення російської мови таким чином: «Ломоносов зобрав вершки з цього нашого глечика й прилучив їх до великоруської підбійки». І, відповідно, стеріг, щоб молодші письменники не зраджували рідної мови навіть у деталях.
В принципі, Нечуй-Левицький мав рацію — невипадково Володимир Винниченко, який був на початку ХХ століття суперпопулярним письменником, хотів перейти на російську мову, від чого його відмовляти довелося вже і Михайлу Коцюбинському.
Причина переходу була проста — в Росії більше платять. Як і сьогодні. А Коцюбинський попереджував свого молодшого колегу: «Письменник не може безкарно змінити мову — вона помститься».
Смерть атеїста
Це було, як хвороба в тогочасних українських інтелігентів, — атеїстами були і Леся Українка, і Франко, і Коцюбинський. Звісно, Леся стала такою після того, як застудилася малою на Йордан, промокнувши і отримавши на все життя туберкульоз кісток.
Зрозуміло й те, що російська церква з чужою мовою і обрядами, котрі навіть Тарасу Шевченку нагадували якісь японські чи буддійські ритуали, також не сприяла любові українських письменників до церкви.
Але Бог має почуття гумору — Михайло Коцюбинський помер у Страсну п’ятницю 1913 року. Ховали його через три дні, бо ж який похорон на Великдень?! На похорон прийшло майже три тисячі людей (населення тоді Чернігова було в межах 25 тисяч). І відспівували таки в церкві, але не в тій, що поруч із домом — Казанської ікони Божої Матері, бо то була церква «єдіновєрчєская». Поховали на Болдиній горі, як він і хотів. Поруч з Іллінською церквою, Антонієвими печерами — якраз місце для атеїста…
Гвоздика Коцюбинського
Він любив сонце, трави, море і зелень. Навіть портрет є роботи Михайла Жука, де письменник на тлі червоної красолі. Зі своїх мандрів на Капрі привозив екзотичні рослини — в саду й досі висаджують агави. Михайло Коцюбинський привіз з Капрі насіння гвоздики, акліматизував її, і тепер в науковій літературі цей сорт відомий як «гвоздика Коцюбинського».
Василь ЧЕПУРНИЙ, "Голос України"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |