Кісточки на борщ

Повчальна історія про користь правди.

Відвів Малю до дитсадку і на правах фрілансера (- А ти чим займаєшся? - Фрілансер. - А чого я тебе на Біржі бачив? - Та я ж кажу, фрілансер!) пішов до м"ясної крамниці, купити щось на борщ щоденний. А на борщ я вже давненько беру свіжі кісточки по 25 грн/кіло. І кожного разу продавчиня питала: "Це ви собаці?" і я агакав, що собаці, бо соромно сказати правду. Ну, тобто життя українського письменника третього ешелону (а вам теж "третього ешелону" звучить краще, аніж другорядний?) повне принижень, відчуття власної непотрібності і буряковіння, коли донька каже, що тато пише книжки, але ж хоча б перед продавчинею м"ясної крамниці не хочеться в цьому зізнаватися. То я брехав про неіснуючу собаку, наче підліток бреше про неіснуючу подружку.

А сьогодні, значить, я несподівано спитав себе: "Владюша. якого біса?". Як можна ставитися до людини, як пускає пил в очі продавчині м"яса? І коли вона спитала, чи це собаці, я трохи почервонів, чомусь перейшов на шепіт, і визнав, що для себе. Хотів виправдатися, що з кісток хороший навар, але продавчиня навіть не стала слухати.

- Що ж ви мовчите, що це вам, а не тим тварям! Я ж вам зараз виберу луччє!

І вона дійсно перебрала весь ящик і вибрала мені чотири чудових шматка хребта з м"ясом.
- Я сама їх на борщ беру!

Продавчиня на шепіт не переходила, але біля каси по-змовницьки мені підморгнула, я заплатив 18 грн. і пішов. Кістки дійсно були чудові, еліточка!, борщ вийшов смачний, зараз настоюється. Я ж зробив висновок, що чесніть таки окупається. І взагалі соромно брати хабарі чи плагіатити, а купувати кістки на борщ (чи бути письменником) не соромно.

Владислав ІВЧЕНКО