Кілька годин із фронту в Києві

Буквально кілька годин у Києві. Лікар, донька, мати, лікар, потім – мотоцикл, і їздити рідними вулицями.
На парі літрів тогорішнього бензину.

Просто їздити і дивитися на диво – довгі ряди ресторанних стільців, розставлених просто неба, де сидять спокійні люди.

Швидко ж я розучився пересуватися містом... Зараз ніби дістаю себе, довоєнного, струшую пил, і бачу, що треба буде ще сильно постаратися, щоб вжитися назад у цю роль.

У мотоцикла розрядився акумулятор, але це мене не зупиняє. Я скручую кришку, щоразу стартую за допомогою спеціального павербенку.

Сам мотоцикл від довгого стояння брудний і скуйовджений – такий само, як я, погано римується з причесаними деревами і будівлями і дитячою метушнею.

Я їжджу містом, дивлюся на свої спогади. Кожен сантиметр щось скаже.
Мирний Київ не знає, який він прекрасний.

***
Хтось засуджує ніження і безтурботу тилу, але дарма. Це місто грішне, як багато інших, але воно і красиве. Найкрасивіше воно десь тут, ось зараз – на зломі весні і літа. І точно не заслужило на ту люту страту, яку йому приготували зайди.

Пахнуть прекрасно київські липи. Так само мають і мусять цвісти його дівчата, це їх творцем дане право, так встановлено природою.

Тож нехай вони цвітуть, разом з квітами і птахами плетуть диво-літо, і нехай це буде частиною сенсу, чого ми полишили Київ.
Я точно не чекаю на вдячність; спостерігати за рожевим сном міста – це вже огого.

***
Довоєнний бензин у баку закінчується.

Раніше вечірній Київ щось обіцяв мені, якесь незрозуміле до кінця щастя. Звісно, обманював, але я був не проти.
А зараз – ніяких обіцянок, бо за кілька годин – дорога.

Френдстрічка перетворюється у поминальний список. Фб-бульбашка всихає, найкращі йдуть.

Ігор ЛУЦЕНКО