Холодний борщ

– Ти камінь, – казала вона, покусуючи нижню губку. – Холодний камінь. А я пісок. Теплий пісок.
– Пісок – це теж камінь, лише подрібнений, – ліниво відповідав я.
– Ти айсберг, – знаходила вона інше порівняння. – Ні, це звучить надто лірично. Ти кусень криги, який відірвався від айсберга і прибився до мого теплого берега. Щоб остудити його…
– Холод – це свіжість, – мляво виправдовувався я. – Холод – це тонус, настрій. Зрештою, в холоді все ліпше і довше зберігається.
– Ні, дорогенький, холод – це просто холод. І я тобі це доведу.
– Ти не можеш це довести, бо ти гаряча жінка.
– Жінки все можуть, і навіть більше. Здається, це твої слова…

Вранці на сніданок вона поставила переді мною миску борщу. Згори плавали білі облатки жиру.
– А чому холодний? – запитав я.
– Холодним чоловікам – холодний борщ, – холодно мовила вона, фарбуючи перед дзеркалом уста.

Я втратив інтерес до борщу і дивився на її губи, які дедалі більше ставали схожими на рожевий мармур. Губи жінки, яку я втрачав. Тоді ще я не знав простої, але важливої істини: коли сваришся з дорогою для тебе людиною, запитуй себе: хочеш бути правий чи щасливий?

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Із книги "Хліб і шоколад. Новели тонкого литва і холодної чеканки".