реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОДІЇ
"Хліб був схожий на кізяк..."
23-Лис-13 1095 5.0 0
Кавалер трьох бойових орденів Іван Омелянович Горілий пройшов війну від її початку і до Берліна. Дивом вижив. Може, ще й тому, що хотів повернутися в село Городище Бахмацького району і подивитися в очі тим активістам, які виганяли його родину з хати...

Голод планували заздалегідь, — упевнений 92-річний чернігівець. — У 1929 році до нашого села приїхала міліція з Батурина. Почали робити обшуки і забирати усю зброю. Бо передчували, що люди протестуватимуть.

Його батько, Омелян Горілий, ще 1908-го очолив місцеву кооперацію, мав великий авторитет серед селян. Родина Горілих та ще кілька десятків сімей, щоб жити ближче біля наділеної землі, заснували біля села хутір Петровського. Утім переселенці невдовзі стали заручниками колективізації. Бідняки-активісти організовували колгосп, і їм сподобалася добротна садиба Горілих.

— Наклали у 1931 році на нас немилосердний податок, — згадує Іван Омелянович. — Думали, що Горілі не виплатять. Та батько сплатив. Вони принесли додатковий податок — довелося продати корову, кобилу, лошицю, кілька овець, свині. Розплатилися! Тоді сільське начальство ще обкладає господарство податком, який мали сплатити за десять днів. Але вже на третій день (а було це в листопаді) вигнали з хати, все розпродали за безцінь. А в сім’ї було десять душ. Куди йти? Пішли до материного брата. А його попередили: якщо не виженеш, то й тебе розкуркулимо. Потім ще жили у свояків. Аж доки нам не виділила кімнатку родина залізничника. Батькові не було місця, і він ходив ночувати по сусідах. У листопаді 1932 року ми приховали в яму зібрану картоплю, але навесні 1933-го, щойно її дістали, щоб просушити, хтось доніс голові сільради і той з комуністами прийшов її конфіскувати. Мати не давала, то керівник акції Плевако почав її штурляти. Я, одинадцятирічний, учепився у нього. Він повалив мене на землю і почав душити колінами. Активісти заарештували мене і матір та тримали в сільраді, доки нас не випустив якийсь уповноважений. Я, вже офіцер-орденоносець, у 1945 році, повернувшись до села, зустрівся на вулиці з тим Плеваком, він мав жалюгідний вигляд. І хоч я йому нічого не казав, подався невідомо куди із села...

Багато людей померло через відсутність харчів на хуторі Петровського та в Городищі.

— Біля нас жив Лазар Вовк із сином та онуком, — розповідає Іван Горілий. — Усі померли. Хлопчик Митько ліг серед дороги і довго моторошно вищав-хрипів від розпачу. Потім затих. Усі це чули, а нічим йому не допомогли. Померла моя бабуся Параска. Ще чимало старих, калік, дітей. Я у 1933 році не ходив до школи — мав брезкле обличчя, пухлі ноги. Як вижили? Мати таки приховала від активістів сім золотих червінців. Ось на них у крамниці «Торгсину» виміняли борошна. Мама змішувала його із сушеною товченою травою. Виходило щось схоже на коров’ячий кізяк. Пам’ятаю, як наш родич, який саме повернувся із заслання, не наважився його скуштувати... Далі виручила старша сестра Марфа, яка їздила збирати врожай у південні області, де повимирали цілі села.

Старший лейтенант Іван Горілий після війни вчителював у рідному селі, потім аж до пенсії працював на будівництві, навіть очолював одне з чернігівських будівельних підприємств. І досі ветеран щодня молиться за душі безвинно убієнних...

Сергій ПАВЛЕНКО, "Голос України"


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:свідки голодомору, Бахмацький район, Сергій Павленко, геноцид, городище, Голодомор


Читайте також



Коментарі (0)
avatar