"Кентавр Харон поранений кричить"

Довго думав кого мені нагадує Лукашенко.

Впродовж учорашньої його промови перед так званими прихильниками (переважно перед представниками тієї із двох білоруських компартій, яка підтримує його політичний та економічний курс) він нагадував саме пораненого рокованого кентвара. Напівлюдину та напівзвіра, якого вже тричі проклято.

Він кричав. Як від болю. Як кричав той молодий мінський офісний люд, якому дитбудинківські кшатрії із загонів спецпризначення зі смаком та задоволення ломали кістки, щемили дверима геніталії та занурювали гумові кийки до анальних отворів. Лукашенко не приховував, що насильство для нього є найпридатнішим засобом спілкування із так званими людьми й він починає розуміти, що для багатьох так званих людей так само насильство стане найпридатнішим засобом спілкування із ним. Тому він кричав.

Його крик нагадував один із останніх, здивованих та смертельно зранених вигуків веценосного учня Сенеки; його крик нагадував хрипке й закривавлене передсмертне сичання того арабського націонал-соціаліста, який намагався нагадати своїм катам просте та глибоке кораничне слово. Лукашенко дякував тим білоруським комуністам та націонал-більшовикам, що прийшли послухати його, прегарно розуміючи, що окрім колишніх дитбудинківських садистів у погонах, довкола нього лишився лише цей слизький зоосад.

Тінь близького та прудкого Янгола Смерті лягла на обличчя останнього романтика Європи.

Починався другий тиждень білоруського Содому...

Ігор СКРИПНИК