«Какая разніца», або Як футбольний тренер Лобановський з українізацією боровся
Нині, під час повномасштабної війни, українці часто замислюються: а як повівся би в цій ситуації той чи інший моральний авторитет з минулого? Той, якого з нами давно немає, хто не дожив до нинішніх подій. Ідеалісти згадують Висоцкого, Цоя — і кажуть, мовляв, ці правдоруби точно не підтримали б путінського режиму. Проте вони забувають, що правдоруби ті були кишенькові, в часи «залізної завіси» вільно їздили за кордон і повмирали не через нестерпне життя, а радше навпаки — бо мали можливості й ресурси, недоступні більшості совєцьких громадян.
Та Бог із ними, з Висоцким і Цоєм. Приклади можуть бути ріднішими. Не так давно, переглядаючи стару пресу, в номері газети «Советский спорт» від 1 травня 1989 року я натрапив на «аргументи кандидата в народні депутати СССР» Валерія Лобановського, легендарного футбольного тренера. Замітка, яку розмістили на першій шпальті, подавалася під заголовком (мовою оригіналу): «Глядя правде в глаза» («Дивлячись правді у вічі»).
Початок замітки начебто цілком адекватний. Лобановський висловлював прихильність до революційних змін у контексті функціонування і розвитку спортивної галузі, наполягав на відході від класичної совкової моделі і запозиченні західних зразків. У цьому з тренером важко було не погодитися.
Утім, якось раптово у середині публікації його риторика різко відхилилася від економічно-спортивної до гуманітарно-мовної. Виявляється, футбольного тренера, від якого ніхто й ніколи не чув жодного українського слова, сильно збентежили процеси українізації, які спостерігалися в Україні ще у 1989-му. Ці сентенції, які дивним чином перегукуються з думками сучасних адептів «какой разніци», варті того, щоб зацитувати їх у повному обсязі.
«…Процеси демократизації нашого суспільства супроводжуються ексцесами на ґрунті міжнаціональних відносин. У Києві несподівано виникло питання, якою мовою розумітися — українською чи російською, — бідкався Лобановський. — За пріоритет української мови деякі боряться так, ніби вона колись зазнавала дискримінації. Коли таке було? Було інше: побоюючись звинувачень у націоналізмі з боку таких же незрілих “марксистів”, чимало чинів партійних і державних закладів принципово відмовлялися від рідної мови. Нормальні люди ніколи не зраджували своєї національної культури і ніяк через це не потерпали.
Однак, чому перемагає та чи інша мова, ми знаємо з історії. Злиті воєдино процеси освіти національного ринку і централізація влади виносили на поверхню спілкування одну мову. Але головним важелем була і залишається економіка. Півсвіту розмовляє англійською зовсім не тому, що так захотілося Кабінету торі чи вігів. Якщо людська цивілізація доживе до єдиної економіки, на обох півкулях люди спілкуватимуться і розумітимуть одне одного без перекладачів. Але, я певен, ніхто не забуде рідної мови.
Зникнення будь-якої національної культури, традиції, мови так само небезпечне для нормального життя, як і зникнення біологічного виду. Тим, хто вважає, що українській культурі загрожує щось на кшталт асиміляції, я хочу нагадати, що ніхто не забороняв української літератури і мистецтва, шкіл із викладанням українською мовою. Але чи багато у нас НА Україні письменників, які зачіпають теми, актуальні для всього людства?
Ми вкладаємо душу у спогади про великого Кобзаря, дякуємо козацькому минулому, але безнадійно відстаємо від цивілізованих країн у комп’ютеризації навчання, засвоєнні рідною мовою найновіших філософських, соціальних, економічних ідей.
Уявіть: от би те, чим живе сьогодні світ, живо і захопливо викладалося ніким із нас не забутою українською мовою, скажімо, в Київському чи Чернівецькому університетах. Валом валив би народ на ці слухання незалежно від ступеня знання мови, і не було б хронічного недобору в українські школи, якби вони були вкомплектовані кадрами високоосвічених учителів, оснащені сучасним обладнанням.
Навіть у похмуре середньовіччя гуманісти соромилися захищати свою культуру шляхом переслідування іншомовних громадян, а у нас, совєцьких людей, стільки надскладних проблем, така попереду робота, що просто немає сенсу відволікатися на те, чим інші перехворіли ще в часи Петрарки. Думай і говори будь-якою мовою, скажеш розумне — зрозуміють…»
Варто пригадати, що Лобановський досі вважається головним символом українського футболу, людиною, яка здійснила революцію в тактиці і підходах до підготовки футболістів. В аспектах розуміння гри Лобановський випередив час і цим фактично відсунув Росію, яка завжди вважала себе «законодавицею мод» у совєцькому футболі, на задвірки. З 1975-го і з невеликими перервами до розпаду СССР совєцька збірна формувалася переважно з українських футболістів, що мали кращу підготовку й розуміння гри. Прищеплювані Лобановським футбольний інтелект і фізичні дані робили наших гравців на порядок сильнішими від представників більшості інших народів совєцької імперії.
Звісно, Москву таке явище не тішило. У Лобановського завжди було багато опонентів і заздрісників, які вставляли тренерові палиці в колеса за кожної нагоди. А для українців Лобановський був національним надбанням. Очолюване ним київське «Динамо» в совєцькі часи було фактично збірною України, куди стікалися футбольні «вершки» з усієї країни. Тому й очолювану Лобановським збірну СССР, яка в 1988-му дійшла до фіналу чемпіонату Європи, називали «командою десяти динамівців, послаблену Дасаєвим». Воротаря московського «Спартака» Дасаєва Лобановський, цілком можливо, теж не виставляв би, адже киянин Віктор Чанов був, м’яко кажучи, не гіршим за конкурента. Та тренерові теж доводилося йти на певні поступки.
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років минулого сторіччя, тобто перед розпадом СССР, футбольні матчі у Києві були схожі на своєрідні маніфестації. Людей із синьо-жовтими стягами на них спершу були десятки, а потім — сотні. І не лише на матчах за участю київського «Динамо». У 1990-му товариський матч проти чинних чемпіонів Європи — нідерландців — на переповненому Республіканському стадіоні проводила очолювана Лобановським збірна СССР. Кількість синьо-жовтих прапорів на трибунах під час цієї гри вражала. А трохи згодом, коли кияни перемогли московський «ЦСКА» з рахунком 4:1 і оформили 13-те, рекордне чемпіонство в СССР, національних полотнищ було ще більше.
І ось на тлі помітного національного піднесення з’являються «аргументи кандидата в народні депутати». Вони зачепили почуття багатьох українців і часто навіть змусили переглянути ставлення до ідола, яким, безперечно, Лобановський був для багатьох людей.
Це тепер ми начебто розуміємо, що люди, дотичні до спорту, найчастіше були підневільними, і, пообіцявши їм певні матеріальні блага, ними було легко маніпулювати. Лобановський, звісно, був трохи іншим — інтелектуал, який і школу закінчив з золотою медаллю, і Київський політех із червоним дипломом, він мав свою точку зору з приводу різних явищ. І, будучи в роботі авторитарним, рідко відходив від своїх ідей. А людей, здатних похитнути усталені погляди фахівця, якого на Заході називали Залізним Полковником, практично не було.
Не є таємницею, що тренерську діяльність Лобановського супроводжувала цілковита підтримка головного комуніста України Володимира Щербицького. Кажуть, що Щербицький, який у 1968-му ще очолював Раду міністрів Української ССР, був прихильний до Лобановського не лише через захоплення його тренерськими ідеями, а й тому, що Валерій, будучи великим інтелектуалом, мав величезний вплив на сина головного комуніста України. Щербицький-молодший страждав від наркотичної залежності й лише з допомогою Лобановського, який був для нього другом і авторитетом, на певний час відходив від цієї звички.
Щербицький відстоював Лобановського і вдома — працевлаштувавши спочатку в «Дніпрі», а потім і в «Динамо», захистив тренера під час конфлікту з гравцями, — і у Москві, коли фахівцеві не все вдавалося в збірній СССР. Валерій Васильович почувався за спиною Володимира Васильовича найкомфортніше і, звісно, міг прислухатися, коли Щербицький попросив політичної підтримки. 1989-й, як відомо, був для старих комуняк періодом максимальної турбулентності. Пєрєстройка і глибока економічна криза вибивали владу з-під їх ніг. Зрештою у вересні 1989-го Щербицький не витримав і покінчив життя самогубством. Але у травні, звісно, ще провадив політику партії й імітував бурхливу діяльність, головною метою якої було збереження влади після виборів до Верховної ради СССР. І кандидат Лобановський у цьому аспекті виглядав найнадійнішим гвинтиком.
Власне, після того, як не стало Щербицького, Лобановський уже не почувався так комфортно, як раніше. Тому існує дві версії, чому влітку 1990-го тренер ухвалив непопулярне і несподіване рішення переїхати на Близький Схід, де тренував збірні Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. За поширенішою версією, Валерій Васильович сам «відправив себе у заслання» після провального чемпіонату світу-1990, під час якого збірна СССР під його керівництвом не вийшла з групи. Менш популярна версія стверджує інше: Лобановський, не маючи звичної владної підтримки і відчуваючи близький розпад совка, вирушив туди, де йому гарантували фінансову стабільність.
Повернутися в Україну наприкінці 1995-го Метра переконали брати Суркіси вкупі з першим президентом України Леонідом Кравчуком. За це Лобановський віддячив не лише блискучими футбольними успіхами (в 1999-му «Динамо» дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів і за рівнем гри заслуговувало на перемогу в турнірі), а й політичною підтримкою: наприкінці 1990-х Валерій Васильович публічно висловлювався на користь і кандидата у мери Києва Суркіса, і СДПУ(о), політичної сили, яку вони з Медведчуком створили.
Лобановський — безперечно, великий футбольний тренер. Більше того, важко переоцінити внесок, який «Динамо» Лобановського зробило в аспекті згуртування українців і почуття національної самоідентифікації в роки СССР. Однак недарма одна з Божих заповідей звучить як «Не створи собі кумира».
Іван ВЕРБИЦЬКИЙ, "Український тиждень"
Та Бог із ними, з Висоцким і Цоєм. Приклади можуть бути ріднішими. Не так давно, переглядаючи стару пресу, в номері газети «Советский спорт» від 1 травня 1989 року я натрапив на «аргументи кандидата в народні депутати СССР» Валерія Лобановського, легендарного футбольного тренера. Замітка, яку розмістили на першій шпальті, подавалася під заголовком (мовою оригіналу): «Глядя правде в глаза» («Дивлячись правді у вічі»).
Початок замітки начебто цілком адекватний. Лобановський висловлював прихильність до революційних змін у контексті функціонування і розвитку спортивної галузі, наполягав на відході від класичної совкової моделі і запозиченні західних зразків. У цьому з тренером важко було не погодитися.
Утім, якось раптово у середині публікації його риторика різко відхилилася від економічно-спортивної до гуманітарно-мовної. Виявляється, футбольного тренера, від якого ніхто й ніколи не чув жодного українського слова, сильно збентежили процеси українізації, які спостерігалися в Україні ще у 1989-му. Ці сентенції, які дивним чином перегукуються з думками сучасних адептів «какой разніци», варті того, щоб зацитувати їх у повному обсязі.
«…Процеси демократизації нашого суспільства супроводжуються ексцесами на ґрунті міжнаціональних відносин. У Києві несподівано виникло питання, якою мовою розумітися — українською чи російською, — бідкався Лобановський. — За пріоритет української мови деякі боряться так, ніби вона колись зазнавала дискримінації. Коли таке було? Було інше: побоюючись звинувачень у націоналізмі з боку таких же незрілих “марксистів”, чимало чинів партійних і державних закладів принципово відмовлялися від рідної мови. Нормальні люди ніколи не зраджували своєї національної культури і ніяк через це не потерпали.
Однак, чому перемагає та чи інша мова, ми знаємо з історії. Злиті воєдино процеси освіти національного ринку і централізація влади виносили на поверхню спілкування одну мову. Але головним важелем була і залишається економіка. Півсвіту розмовляє англійською зовсім не тому, що так захотілося Кабінету торі чи вігів. Якщо людська цивілізація доживе до єдиної економіки, на обох півкулях люди спілкуватимуться і розумітимуть одне одного без перекладачів. Але, я певен, ніхто не забуде рідної мови.
Зникнення будь-якої національної культури, традиції, мови так само небезпечне для нормального життя, як і зникнення біологічного виду. Тим, хто вважає, що українській культурі загрожує щось на кшталт асиміляції, я хочу нагадати, що ніхто не забороняв української літератури і мистецтва, шкіл із викладанням українською мовою. Але чи багато у нас НА Україні письменників, які зачіпають теми, актуальні для всього людства?
Ми вкладаємо душу у спогади про великого Кобзаря, дякуємо козацькому минулому, але безнадійно відстаємо від цивілізованих країн у комп’ютеризації навчання, засвоєнні рідною мовою найновіших філософських, соціальних, економічних ідей.
Уявіть: от би те, чим живе сьогодні світ, живо і захопливо викладалося ніким із нас не забутою українською мовою, скажімо, в Київському чи Чернівецькому університетах. Валом валив би народ на ці слухання незалежно від ступеня знання мови, і не було б хронічного недобору в українські школи, якби вони були вкомплектовані кадрами високоосвічених учителів, оснащені сучасним обладнанням.
Навіть у похмуре середньовіччя гуманісти соромилися захищати свою культуру шляхом переслідування іншомовних громадян, а у нас, совєцьких людей, стільки надскладних проблем, така попереду робота, що просто немає сенсу відволікатися на те, чим інші перехворіли ще в часи Петрарки. Думай і говори будь-якою мовою, скажеш розумне — зрозуміють…»
Варто пригадати, що Лобановський досі вважається головним символом українського футболу, людиною, яка здійснила революцію в тактиці і підходах до підготовки футболістів. В аспектах розуміння гри Лобановський випередив час і цим фактично відсунув Росію, яка завжди вважала себе «законодавицею мод» у совєцькому футболі, на задвірки. З 1975-го і з невеликими перервами до розпаду СССР совєцька збірна формувалася переважно з українських футболістів, що мали кращу підготовку й розуміння гри. Прищеплювані Лобановським футбольний інтелект і фізичні дані робили наших гравців на порядок сильнішими від представників більшості інших народів совєцької імперії.
Звісно, Москву таке явище не тішило. У Лобановського завжди було багато опонентів і заздрісників, які вставляли тренерові палиці в колеса за кожної нагоди. А для українців Лобановський був національним надбанням. Очолюване ним київське «Динамо» в совєцькі часи було фактично збірною України, куди стікалися футбольні «вершки» з усієї країни. Тому й очолювану Лобановським збірну СССР, яка в 1988-му дійшла до фіналу чемпіонату Європи, називали «командою десяти динамівців, послаблену Дасаєвим». Воротаря московського «Спартака» Дасаєва Лобановський, цілком можливо, теж не виставляв би, адже киянин Віктор Чанов був, м’яко кажучи, не гіршим за конкурента. Та тренерові теж доводилося йти на певні поступки.
Наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років минулого сторіччя, тобто перед розпадом СССР, футбольні матчі у Києві були схожі на своєрідні маніфестації. Людей із синьо-жовтими стягами на них спершу були десятки, а потім — сотні. І не лише на матчах за участю київського «Динамо». У 1990-му товариський матч проти чинних чемпіонів Європи — нідерландців — на переповненому Республіканському стадіоні проводила очолювана Лобановським збірна СССР. Кількість синьо-жовтих прапорів на трибунах під час цієї гри вражала. А трохи згодом, коли кияни перемогли московський «ЦСКА» з рахунком 4:1 і оформили 13-те, рекордне чемпіонство в СССР, національних полотнищ було ще більше.
І ось на тлі помітного національного піднесення з’являються «аргументи кандидата в народні депутати». Вони зачепили почуття багатьох українців і часто навіть змусили переглянути ставлення до ідола, яким, безперечно, Лобановський був для багатьох людей.
Це тепер ми начебто розуміємо, що люди, дотичні до спорту, найчастіше були підневільними, і, пообіцявши їм певні матеріальні блага, ними було легко маніпулювати. Лобановський, звісно, був трохи іншим — інтелектуал, який і школу закінчив з золотою медаллю, і Київський політех із червоним дипломом, він мав свою точку зору з приводу різних явищ. І, будучи в роботі авторитарним, рідко відходив від своїх ідей. А людей, здатних похитнути усталені погляди фахівця, якого на Заході називали Залізним Полковником, практично не було.
Не є таємницею, що тренерську діяльність Лобановського супроводжувала цілковита підтримка головного комуніста України Володимира Щербицького. Кажуть, що Щербицький, який у 1968-му ще очолював Раду міністрів Української ССР, був прихильний до Лобановського не лише через захоплення його тренерськими ідеями, а й тому, що Валерій, будучи великим інтелектуалом, мав величезний вплив на сина головного комуніста України. Щербицький-молодший страждав від наркотичної залежності й лише з допомогою Лобановського, який був для нього другом і авторитетом, на певний час відходив від цієї звички.
Щербицький відстоював Лобановського і вдома — працевлаштувавши спочатку в «Дніпрі», а потім і в «Динамо», захистив тренера під час конфлікту з гравцями, — і у Москві, коли фахівцеві не все вдавалося в збірній СССР. Валерій Васильович почувався за спиною Володимира Васильовича найкомфортніше і, звісно, міг прислухатися, коли Щербицький попросив політичної підтримки. 1989-й, як відомо, був для старих комуняк періодом максимальної турбулентності. Пєрєстройка і глибока економічна криза вибивали владу з-під їх ніг. Зрештою у вересні 1989-го Щербицький не витримав і покінчив життя самогубством. Але у травні, звісно, ще провадив політику партії й імітував бурхливу діяльність, головною метою якої було збереження влади після виборів до Верховної ради СССР. І кандидат Лобановський у цьому аспекті виглядав найнадійнішим гвинтиком.
Власне, після того, як не стало Щербицького, Лобановський уже не почувався так комфортно, як раніше. Тому існує дві версії, чому влітку 1990-го тренер ухвалив непопулярне і несподіване рішення переїхати на Близький Схід, де тренував збірні Об’єднаних Арабських Еміратів і Кувейту. За поширенішою версією, Валерій Васильович сам «відправив себе у заслання» після провального чемпіонату світу-1990, під час якого збірна СССР під його керівництвом не вийшла з групи. Менш популярна версія стверджує інше: Лобановський, не маючи звичної владної підтримки і відчуваючи близький розпад совка, вирушив туди, де йому гарантували фінансову стабільність.
Повернутися в Україну наприкінці 1995-го Метра переконали брати Суркіси вкупі з першим президентом України Леонідом Кравчуком. За це Лобановський віддячив не лише блискучими футбольними успіхами (в 1999-му «Динамо» дійшло до півфіналу Ліги чемпіонів і за рівнем гри заслуговувало на перемогу в турнірі), а й політичною підтримкою: наприкінці 1990-х Валерій Васильович публічно висловлювався на користь і кандидата у мери Києва Суркіса, і СДПУ(о), політичної сили, яку вони з Медведчуком створили.
Лобановський — безперечно, великий футбольний тренер. Більше того, важко переоцінити внесок, який «Динамо» Лобановського зробило в аспекті згуртування українців і почуття національної самоідентифікації в роки СССР. Однак недарма одна з Божих заповідей звучить як «Не створи собі кумира».
Іван ВЕРБИЦЬКИЙ, "Український тиждень"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |