Як посварилися Семен Бельман з Борисом Дєдовим,
або Про долю Чернігівського художнього музею імені Г.Ґалаґана
Виявляється, якщо ви вчилися в одному класі і у вас були однакові улюблені вчителі Майя Михайлівна Гєскіна, Тамара Юхимівна Нарінская, Лілія Ароновна Ароновіч, Софія Миронівна Зараховіч, і ви радісно спілкувалися всі багато- надцять років після школи, це ще не є гарантією таких довічних дружніх стосунків. Семен Бєльман, голова єврейської громади Чернігова, посварившись із Борисом Дєдовим, для чогось підкреслює, що всі вчителі у них були євреями.
Щоправда, далі стає зрозуміло – як же так, що їх із Борисом Дєдовим учили одні й ті ж учителі – євреї, а він став …антисемітом?! Про це Семен Бєльман написав у просторій статті в газеті «Тхія» (в перекладі – «Відродження»). Переказувати її не варто – зрештою, можна знайти на просторах інтернету.
Оскільки мене єврейсько – напівєврейські стосунки не цікавлять, то перейду до значимішої теми – долі Чернігівського художнього музею імені Ґалаґана, у якому, власне, давно загніздився Борис Дєдов.
Трапилося це виключно завдяки кумівським його стосункам із Степаном Гавришем, який тоді був заступником секретаря РНБО – від нього пішла команда Миколі Бутку, тодішньому голові обласної адміністрації, і ціною пари камінів чи ще чогось вартісного і геть далекого від мистецтва 1040 квадратних метрів художнього музею були передані Дєдову. Формально там числиться «музей сучасного мистецтва», насправді ж ніякого музею нема – адже для музею потрібна постійна експозиція. А там тільки виставки, які вряди – годи влаштовує Дєдов. Біда ще й у тому, що під приватну заведенцію Дєдова були віддані найбільш відремонтовані площі музею, а інші так і лишилися в стані очікування ремонту. Волання колишнього директора художнього музею, народного художника України Володимира Ємця лишилися гласом волаючого митця у чиновницькій пустелі. Що й не дивно – Дєдов з Гайдамакою ходили довкруж Івана Плюща, облапошивши того на дурноверхий музей у Мотронівці. Не музей такий, а іменно його верх дурний, бо «великий знавець української культури» Дєдов наклав очерет на дах садиби так, що перший же дощ замочив свитки і корсетки, заповнивши цвіллю все приміщення.
Ще хотів прибрати ворота і в садибі Довженка, де вони разом із Сергієм Мойсієнком, було, затіювали реконструкцію, щоб проїсти якісь дармові гроші. Українець би ніколи не додумався зносити ворота в садибу… Тут вдалося руйнівний зуд Дєдова зупинити – благо, уже його покровителі відійшли хто від влади, а хто зі світу цього…
А директором художнього музею стала звідтоді, як і Дєдов у ньому, Ірина Ральченко. Тринадцять років вона цілком влаштовувала Дєдова, бо не заважала йому розкошувати на прихоплених музейних площах. Хоча, власне, художнього музею, як такого, у Чернігові нема – адже, повторюю, нема експозиції. А без експозиції може бути що завгодно – виставки, інсталяції, концерти, але не музей. Одна зала музею не створює.
Тепер же нове законодавство стало холодним протягом у застійних культурницьких сферах – мова йде про конкурс на посаду директора. З повідомлень чернігівських медіа, які ніколи не копали глибоко, було лишень відомо, що комісія, очолювана заступником голови – керівником апарату Чернігівської ОДА Наталією Романовою, рекомендувала на посаду директора не пенсіонерку Ірину Ральченко, а її молодшу заступницю, яку протеґував той же Дєдов. Проте сесія обласної ради не сприйняла такого кроку і поки що директорське крісло залишається за І.Ральченко.
Так ось Семен Бєльман, спасибі йому, розкриває закулісся цих рішень. Виявляється, Борис Дєдов звинуватив Ірину Ральченко у …юдофільстві і антиукраїнстві. Щоправда, поширена начебто ним (як дає зрозуміти Семен Бєльман) «Думка мистецької інтелігенції та творчої молоді нашого міста щодо призначення нового директора Чернігівського обласного художнього музею ім. Г.Галагана» говорить про перевагу в музеї однієї нації, але сам же С. Бєльман стверджує, що йдеться саме про євреїв. Бо єврейська громада влаштовувала там виставки Ісака Тартаковського і Арона Ржезнікова, автора ж «Думки» це дивує.
І вже сам Дєдов за своїм підписом йде у бій в окремому листі: «Чому особисто моя думка і всього колективу музею сучасного мистецтва не враховується і нас навіть не запрошують в роботу комісії, як якихось представників національних меншин, які там правлять бал як у себе вдома». Щоправда, і комісія та дивна, бо в ній чомусь були аж два члени єврейського товариства (із всього трьох представників громадськості), хоча мова йде про таки український художній музей. Проте це намагання Борі (так зве його однокласник Бєльман) Дєдова видати себе за щирого українця – смішить. Як і його неіснуючий музей сучасного мистецтва.
…Коротше, щоб не загрузнути в цих суперечках, які нагадують анекдот про сало і мацу. Позиція обласного товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка проста: Чернігівський художній музей імені Г.Ґалаґана має бути, бо сьогодні його нема. І справа тут не в директорі, хоча це питання теж важливе. Справа в тому, що безкоштовна окупація Дєдовим площ музею має бути припинена і безцінні художні скарби, притлумлені у фондосховищах музею, мають бути витягнуті на світ Божий.
Я хочу бачити фламандський і голландський живопис, твори Жука, Самокиша, Глущенка, Шишка, Дерегуса, Яблонської, того ж таки Ємця… Я хочу ЦЕ бачити, а не комерцію Дєдова і мовчання влади при відсутності художнього музею. Дискусії ж однокласників Бєльмана і Дєдова мені теж нецікаві. Краще дивитися картини майстрів у експозиціях музею!
Василь ЧЕПУРНИЙ,
почесний голова обласного товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка
Виявляється, якщо ви вчилися в одному класі і у вас були однакові улюблені вчителі Майя Михайлівна Гєскіна, Тамара Юхимівна Нарінская, Лілія Ароновна Ароновіч, Софія Миронівна Зараховіч, і ви радісно спілкувалися всі багато- надцять років після школи, це ще не є гарантією таких довічних дружніх стосунків. Семен Бєльман, голова єврейської громади Чернігова, посварившись із Борисом Дєдовим, для чогось підкреслює, що всі вчителі у них були євреями.
Щоправда, далі стає зрозуміло – як же так, що їх із Борисом Дєдовим учили одні й ті ж учителі – євреї, а він став …антисемітом?! Про це Семен Бєльман написав у просторій статті в газеті «Тхія» (в перекладі – «Відродження»). Переказувати її не варто – зрештою, можна знайти на просторах інтернету.
Оскільки мене єврейсько – напівєврейські стосунки не цікавлять, то перейду до значимішої теми – долі Чернігівського художнього музею імені Ґалаґана, у якому, власне, давно загніздився Борис Дєдов.
Трапилося це виключно завдяки кумівським його стосункам із Степаном Гавришем, який тоді був заступником секретаря РНБО – від нього пішла команда Миколі Бутку, тодішньому голові обласної адміністрації, і ціною пари камінів чи ще чогось вартісного і геть далекого від мистецтва 1040 квадратних метрів художнього музею були передані Дєдову. Формально там числиться «музей сучасного мистецтва», насправді ж ніякого музею нема – адже для музею потрібна постійна експозиція. А там тільки виставки, які вряди – годи влаштовує Дєдов. Біда ще й у тому, що під приватну заведенцію Дєдова були віддані найбільш відремонтовані площі музею, а інші так і лишилися в стані очікування ремонту. Волання колишнього директора художнього музею, народного художника України Володимира Ємця лишилися гласом волаючого митця у чиновницькій пустелі. Що й не дивно – Дєдов з Гайдамакою ходили довкруж Івана Плюща, облапошивши того на дурноверхий музей у Мотронівці. Не музей такий, а іменно його верх дурний, бо «великий знавець української культури» Дєдов наклав очерет на дах садиби так, що перший же дощ замочив свитки і корсетки, заповнивши цвіллю все приміщення.
Ще хотів прибрати ворота і в садибі Довженка, де вони разом із Сергієм Мойсієнком, було, затіювали реконструкцію, щоб проїсти якісь дармові гроші. Українець би ніколи не додумався зносити ворота в садибу… Тут вдалося руйнівний зуд Дєдова зупинити – благо, уже його покровителі відійшли хто від влади, а хто зі світу цього…
А директором художнього музею стала звідтоді, як і Дєдов у ньому, Ірина Ральченко. Тринадцять років вона цілком влаштовувала Дєдова, бо не заважала йому розкошувати на прихоплених музейних площах. Хоча, власне, художнього музею, як такого, у Чернігові нема – адже, повторюю, нема експозиції. А без експозиції може бути що завгодно – виставки, інсталяції, концерти, але не музей. Одна зала музею не створює.
Тепер же нове законодавство стало холодним протягом у застійних культурницьких сферах – мова йде про конкурс на посаду директора. З повідомлень чернігівських медіа, які ніколи не копали глибоко, було лишень відомо, що комісія, очолювана заступником голови – керівником апарату Чернігівської ОДА Наталією Романовою, рекомендувала на посаду директора не пенсіонерку Ірину Ральченко, а її молодшу заступницю, яку протеґував той же Дєдов. Проте сесія обласної ради не сприйняла такого кроку і поки що директорське крісло залишається за І.Ральченко.
Так ось Семен Бєльман, спасибі йому, розкриває закулісся цих рішень. Виявляється, Борис Дєдов звинуватив Ірину Ральченко у …юдофільстві і антиукраїнстві. Щоправда, поширена начебто ним (як дає зрозуміти Семен Бєльман) «Думка мистецької інтелігенції та творчої молоді нашого міста щодо призначення нового директора Чернігівського обласного художнього музею ім. Г.Галагана» говорить про перевагу в музеї однієї нації, але сам же С. Бєльман стверджує, що йдеться саме про євреїв. Бо єврейська громада влаштовувала там виставки Ісака Тартаковського і Арона Ржезнікова, автора ж «Думки» це дивує.
І вже сам Дєдов за своїм підписом йде у бій в окремому листі: «Чому особисто моя думка і всього колективу музею сучасного мистецтва не враховується і нас навіть не запрошують в роботу комісії, як якихось представників національних меншин, які там правлять бал як у себе вдома». Щоправда, і комісія та дивна, бо в ній чомусь були аж два члени єврейського товариства (із всього трьох представників громадськості), хоча мова йде про таки український художній музей. Проте це намагання Борі (так зве його однокласник Бєльман) Дєдова видати себе за щирого українця – смішить. Як і його неіснуючий музей сучасного мистецтва.
…Коротше, щоб не загрузнути в цих суперечках, які нагадують анекдот про сало і мацу. Позиція обласного товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка проста: Чернігівський художній музей імені Г.Ґалаґана має бути, бо сьогодні його нема. І справа тут не в директорі, хоча це питання теж важливе. Справа в тому, що безкоштовна окупація Дєдовим площ музею має бути припинена і безцінні художні скарби, притлумлені у фондосховищах музею, мають бути витягнуті на світ Божий.
Я хочу бачити фламандський і голландський живопис, твори Жука, Самокиша, Глущенка, Шишка, Дерегуса, Яблонської, того ж таки Ємця… Я хочу ЦЕ бачити, а не комерцію Дєдова і мовчання влади при відсутності художнього музею. Дискусії ж однокласників Бєльмана і Дєдова мені теж нецікаві. Краще дивитися картини майстрів у експозиціях музею!
Василь ЧЕПУРНИЙ,
почесний голова обласного товариства «Просвіта» імені Т.Шевченка
| Читайте також |
| Коментарі (0) |