реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Ігуменя

Її візит до села був усередині 1980-х. Дещо повнувата літня жінка в чернечому вбранні, прагнучи відвідати місце останнього спочинку своїх пращурів, завітала до хати моїх батьків. Виявляється, наша садиба була знайома їй ще з дитинства, бо тут колись давно мешкала її рідна тітка, яка була першою дружиною мого діда.

Занедбане старе сільське кладовище. Останні поховання тут були здійснені 1933 року. У лихі часи дрова з могильних хрестів два сільських п’янички постачали мешканцям міста Чернігова. Тоді, в середині 1980-х, деінде ще можна було побачити земляні горбики, решта поховань вирізнялась лише густими рядами могильних западин. Роки зрівняли майже все, територія заросла густим сливняком, подеколи бузком та ожиною. Тож якби не два-три хрести, оновлені правнуками на могилах своїх прадідів, та окопний рів, яким обведена територія кладовища, ніхто, мабуть, і не здогадався б, що це місце останнього спочинку численних мешканців села. Могили родичів інокині Ніни-Алевтини – саме такі імена мала черниця при народженні та постригу – розміщувались над самою сільською вуличкою, ліворуч від входу на кладовище. Жінка, тримаючи запалену свічку в руці, з частими хресними знаменнями, творячи заупокійні молитви, на колінах обійшла навколо рідних могил. Усі вони, її прадіди-діди, лежать суміжно одному ряду: Ольга, Георгій, Пантелеймон, Олена, остання в цьому ряду, поряд із померлою від голоду матір’ю, тітка Євдокія. Вона не лише завершила ряд померлих Латаїв, а залишились навіки сторожувати сільське кладовище, бо була останньою, кого на ньому поховали. Її прах покоїться вже в самісіньких так званих воротах – невеличкому проміжку поміж окопними ровами. Час також розвіяв могильні насипи родичів черниці, лише могила старого Георгія – її прадіда й охоронця всього роду Латаїв – височіла як і раніше...

«Це тобі, Господи! – осінивши себе хрестом, падав навколішки чоловік, звертаючись до Бога. – А це мені, Господи!» – піднімався і випрямлявся на весь зріст, звівши руки до неба. І це продовжувалося визначену кількість разів. Хоч і був дуже набожним Георгій Охрімович Латай (Латаєв), але молитовного многослів’я не мав чи не знав, або й не вважав за потрібне. Головне, що його почуття та звертання до Всевишнього були щирими. Жодний хресний хід у селі не обходився без його ініціативи та сприяння, а гостинна хата добропорядного чоловіка завжди приймала на трапезу парафіяльного священника та його почет під час їхніх візитів до села. Дружина господаря, а згодом і його невістка Олена завжди сіяли на грядках більше редьки та іншої городини, щоб вистачило і для себе, і для поважних гостей. Маючи купу своїх дітей, двох синів та трьох доньок, у Георгія Охрімовича була ще купа хрещеників, бо односельці вважали за честь бачити своїм кумом такого поважного чоловіка. Відмовлятися від «хреста» вважається гріхом, тому Охрімович охоче ставав наступником новонароджених. У засвіти чоловік відійшов у досить поважному віці. В останній день свого життя спромігся провідати родини своїх дітей, останній візит був до доньки Марфи. Повернувшись додому, старий присів перепочити на дерев’яну колодку, де й тихесенько спочив навіки. Земля прийняла тіло померлого в дубовій труні, яку він замовив собі ще за життя.

Зовсім юною Ніна прийшла до Бога. Чи то набожність матері, чи то Велич Троїцького монастиря, святині якого височіли недалеко від будинку, куди переселилися її батьки, чи генетична прадідівська спадковість запалили в серці дівчини іскру віри. Мабуть, не обійшлося і без благословення старця Лаврентія. Так чи інакше, але Ніна спочатку стає послушницею, а згодом і приймає чернечий постриг. Після закриття Троїцького монастиря та розігнання його насельниць Ніна не повернулась до мирського життя, натомість разом із декількома іншими черницями зуміла виїхати до Єрусалиму. Цілих двадцять років її вуста творили молитву поряд із Гробом Господнім. Повернулась додому вже з іменем Алевтини, супроводжуючи престарілу схимонахиню, виконуючи волю останньої померти і бути похованою на батьківщині. Оскільки бажання престарілої духівниці здійснилося лише через декілька років після повернення в Покровський монастир, то Алевтині довелося бути поряд до її останнього видиху.

8 червня 1993 року Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України зареєструвала статут Топловського Свято-Параскеївського жіночого монастиря Сімферопольської Єпархії. Монахиня Алевтина (Латай Ніна) возведена в сан ігумені. Це на її плечі лягли важкі турботи з відновлення обителі. Вона керувала монастирем до 1996 року, а потім відправилась на спочинок до Покровського монастиря м. Києва.

Декілька разів горіло село, нищивши селянські будівлі. Лише обійстя нащадків Георгія Латая наче берегла якась невидима сила, щоразу зупиняючи полум’я на підході до їхнього двору. Навіть німецький солдат у вересні 1943 року, вогнеметним полум’ям запалив сусідські хати, а хату Латаїв з невідомої причини минув. Полум’я запаленої вже праправнуком соломи, що була складена впритул до хатньої стіни, також хати не зачепило. Дивні справи Твої, Господи!

Залишаючи своє благословення родичам та землякам, ігуменя Алевтина заповідала: «Не забувайте могил своїх рідних. Хоча б один раз на рік ви маєте сюди приходити і служити панахиду». Упродовж усього життя вона переймалася проблемами своїх рідних та односельців, молитовно сприяючи їх вирішенню. Упокоїлась Ігуменя Алевтина 15 січня 2005 року в Покровському монастирі м. Києва. Похована в Броварах. Її благочестя та популярність були дуже великими. Паломники беруть пісок із її могили.

Могилу старого Георгія знати і дотепер. Хтозна, що тримає землю: чи його духовність, чи дубова труна, чи те й інше водночас. Сподіваймося, що не збідніють душі нащадків і вони не забуватимуть ні імені, ні місця упокоєння свого далекого пращура.

Юрій ДАХНО

На фото - зліва інокиня Ніна.



Теги:село Москалі, УПЦ, Крим, Юрій Дахно


Читайте також






Коментарі (0)
avatar