"...І то вже стала смерть його остання"
Довга дорога у погребальних дюнах. І така ж довга низанка заупокійних літій по новопреставлених іпостасях одного фізичного тіла.
Спершу у ньому згас "шістдесятник". Швидко, як згаса тонюнька сальна свічечка. Далі пішов у небуття поет. Насипали над ним непомітну могилу з його ж претензійних трюїзмів.
"Вірші Коротича й справді нагадували засушене листя, і поет Маланюк швидко відчув у їх "правильності" фальш", - писав літературознавець Володимир Панченко.
А тимчасом із кубатурного яйця вилупився відповідальний чинуша української філії Союза пісатєлєй СССР. Вилупився і явив диво сервілізму. Небувалу на наших теренах його мутацію, яку почасти можна порівняти хіба що з кістяками у шафі автора "Діячів української культури - жертв більшовицького терору" і "Доктора Серафікуса". Звісно, це порівняння кульгаве на обі ноги: надто неспівставні ці двоє - Домонтович і Коротич - за рівнем таланту та духовним внеском в нашу культуру. Але водночас щось спільне в цих долях простежується. Очевидно, те, що їм дозволялося більше, ніж навіть живим "літературним безсмертним". З розповіді покійного поета Олеся Доріченка, у спілчанському кабінеті згадуваного нині на помин, а тоді відповідального чиновника, у шафі було вишикувано книжки, на корінцях яких красувався... - алярм!.. - тризуб. Справжнісінький - не карикатура Арутюнянца чи ще якогось "перчанського" художника. Довкола лютував застій, а нашому спілчанському вождику не було партійно-кадебістських перепон для тривалих закордонних "творчих" відряджень, зокрема, й туди, в "капіталістичне потойбіччя", де осіли найлютіші вороги радянської системи - "українські буржуазні націоналісти" і "петлюрівсько-бандерівські недобитки". Він спілкувався з ними, привозив звідти антирадянську літературу, за яку прості та й непрості смертні тоді отримували багаторічні "путівки" у психушки й табори. Привозив і спокійно виставляв її на показ у книжкових шафах свого спілчанського кабінету. Ще раз повторюся: тоді, коли в Україні тривали судові процеси над дисидентами, коли все довкола заснував давкий імперський казематний морок маланчуківщини, щербиччини і федорчукізму.
Згадую ще одну розповідь незабутнього Олеся Доріченка, який став мимовільним свідком візиту у цей "показовий" спілчанський кабінет Григорія Кочура - мав той шановний відвідувач якусь пильну справу до господаря. Як улесливо той чиновник стелився перед Кочуром: "Та, Григорію Порфировичу, та ви наша совість, та я для вас усе зроблю, та ви знаєте, як я вас шаную!". А тільки-но зачинилися за Кочуром двері, улесливість перекривило у гидливій гримасі: "Уф, націоналюга клятий! Швендяє тут... Так я тебе, падлюку, й послухав...".
Добре пам'ятаю, яким багатим на автуру справді світового рівня був журнал "Всесвіт", коли його редагував Дмитро Павличко, і яким кубатурно-сірим став, коли надміру конозистого "галичанина" змінив красновустий "киянин родом". Часопис перетворився на літературний дайджест Ради економічної взаємодопомоги (була така міжурядова організація країн соціалістичної співдружності). "С удовольствієм і нє бєз моралі", бо новий редактор друкував опуси потрібних літераторів з цього вузького ідеологічного кола, а опуси нашого редактора натомість тиражувалися в літературних часописах згаданих країн. Отакий бартер - ще тоді, коли це слово ніхто у нас не знав. (Утім, цілком ходовим у ті часи був схожий процес: "Ти - мені, я - тобі"; навіть сатиричну кінокомедію зняли з такою назвою).
Коли 1982 року треба було якось гасити "ворожі голоси", які все активніше зверталися до сумної дати - 50-ліття Голодомору, відділ пропаганди й агітації ЦК КПУ підготував таємний циркуляр про "контрпропагандистські заходи" до "так званих 50-тих роковин" "так званого голоду". Сам бачив цей документ за підписом тодішнього заввідділу Леоніда Кравчука, коли на початках 90-х працював з розсекреченими документами в тодішньому Центральному партархіві, шукаючи сліди хору "Гомін" (і таки знайшовши там спеціальну папку про цей колектив). Серед пунктів цього циркуляра запам'ятався і такий: створити спеціальну групу з українських письменників на чолі з... нашим новопреставленим, яка б підготувала низку контрпропагандистських матеріалів, що розвінчували б "буржуазно-націоналістичні інсинуації "про так званий голод 1932-33 років".
Очевидно, це було свідоцтво про смерть третьої іпостасі сього чоловіка - його як публіциста.
Когось я цим усерйоз обурю. Хтось одчайдушно розмахуватиме переді мною архівними примірниками всесоюзного журналу "Огоньок" часів горбачовської Пєрєстройкі. Який, мовляв, сміливий, читабельний, популярний журнал зробив наш славний, сівши у крісло його головного редактора! А я згадаю одну скандальну публікацію, якою відкривалося чергове число цього "прогресівного журналу". Йшлося у ній про митрополита Філарета (Денисенка), про його тісні стосунки з КДБ. Навіть агентурну кличку його тоді оприлюднили. І так вона, ця публікація, якось дивно тоді збіглася з виборами нового московського патріарха - а саме патріарший місцеблюститель Філарет у цих виборах і був найреальнішим претендентом на патріаршество. І тут на тобі, маєш: публікація, ще й на й початку, як кажуть журналісти, "на відкриття" багатомільйонного тиражного видання. Скандал, обурення "дємократічєской общєствєнності" Совєтского Союза, оперативний кульбіт "свящєнного сінода рпц" - і вуаля, Філарета "балотують", натомість Алєксій, "свой в доску". І, звиняйте, пофіг, що обирали такого ж агента такі ж агенти. "Прораб пєрєстройкі" додав "огонька" і зробив свою чорну справу, замовлену чи то з кагебістської Луб'янки, чи з цековської Старой площаді.
Москва його облагоденствувала, зодягла в ліврею придворного демократа, дала "кров і стол" Він давно і навіки обтрусив зі своїх черевиків порохи "місця народження". Воно залишилося в "совку", коли йому почепили "стальниє рукі-крилья" і дали можливість літати "всьо више, више і више".
Але навіть сталь має термін зношення.
Іржа й корозія взяли своє.
Перефразовуючи іншого українського поета, справжнього: "і то вже стала його смерть остання".
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ
Спершу у ньому згас "шістдесятник". Швидко, як згаса тонюнька сальна свічечка. Далі пішов у небуття поет. Насипали над ним непомітну могилу з його ж претензійних трюїзмів.
"Вірші Коротича й справді нагадували засушене листя, і поет Маланюк швидко відчув у їх "правильності" фальш", - писав літературознавець Володимир Панченко.
А тимчасом із кубатурного яйця вилупився відповідальний чинуша української філії Союза пісатєлєй СССР. Вилупився і явив диво сервілізму. Небувалу на наших теренах його мутацію, яку почасти можна порівняти хіба що з кістяками у шафі автора "Діячів української культури - жертв більшовицького терору" і "Доктора Серафікуса". Звісно, це порівняння кульгаве на обі ноги: надто неспівставні ці двоє - Домонтович і Коротич - за рівнем таланту та духовним внеском в нашу культуру. Але водночас щось спільне в цих долях простежується. Очевидно, те, що їм дозволялося більше, ніж навіть живим "літературним безсмертним". З розповіді покійного поета Олеся Доріченка, у спілчанському кабінеті згадуваного нині на помин, а тоді відповідального чиновника, у шафі було вишикувано книжки, на корінцях яких красувався... - алярм!.. - тризуб. Справжнісінький - не карикатура Арутюнянца чи ще якогось "перчанського" художника. Довкола лютував застій, а нашому спілчанському вождику не було партійно-кадебістських перепон для тривалих закордонних "творчих" відряджень, зокрема, й туди, в "капіталістичне потойбіччя", де осіли найлютіші вороги радянської системи - "українські буржуазні націоналісти" і "петлюрівсько-бандерівські недобитки". Він спілкувався з ними, привозив звідти антирадянську літературу, за яку прості та й непрості смертні тоді отримували багаторічні "путівки" у психушки й табори. Привозив і спокійно виставляв її на показ у книжкових шафах свого спілчанського кабінету. Ще раз повторюся: тоді, коли в Україні тривали судові процеси над дисидентами, коли все довкола заснував давкий імперський казематний морок маланчуківщини, щербиччини і федорчукізму.
Згадую ще одну розповідь незабутнього Олеся Доріченка, який став мимовільним свідком візиту у цей "показовий" спілчанський кабінет Григорія Кочура - мав той шановний відвідувач якусь пильну справу до господаря. Як улесливо той чиновник стелився перед Кочуром: "Та, Григорію Порфировичу, та ви наша совість, та я для вас усе зроблю, та ви знаєте, як я вас шаную!". А тільки-но зачинилися за Кочуром двері, улесливість перекривило у гидливій гримасі: "Уф, націоналюга клятий! Швендяє тут... Так я тебе, падлюку, й послухав...".
Добре пам'ятаю, яким багатим на автуру справді світового рівня був журнал "Всесвіт", коли його редагував Дмитро Павличко, і яким кубатурно-сірим став, коли надміру конозистого "галичанина" змінив красновустий "киянин родом". Часопис перетворився на літературний дайджест Ради економічної взаємодопомоги (була така міжурядова організація країн соціалістичної співдружності). "С удовольствієм і нє бєз моралі", бо новий редактор друкував опуси потрібних літераторів з цього вузького ідеологічного кола, а опуси нашого редактора натомість тиражувалися в літературних часописах згаданих країн. Отакий бартер - ще тоді, коли це слово ніхто у нас не знав. (Утім, цілком ходовим у ті часи був схожий процес: "Ти - мені, я - тобі"; навіть сатиричну кінокомедію зняли з такою назвою).
Коли 1982 року треба було якось гасити "ворожі голоси", які все активніше зверталися до сумної дати - 50-ліття Голодомору, відділ пропаганди й агітації ЦК КПУ підготував таємний циркуляр про "контрпропагандистські заходи" до "так званих 50-тих роковин" "так званого голоду". Сам бачив цей документ за підписом тодішнього заввідділу Леоніда Кравчука, коли на початках 90-х працював з розсекреченими документами в тодішньому Центральному партархіві, шукаючи сліди хору "Гомін" (і таки знайшовши там спеціальну папку про цей колектив). Серед пунктів цього циркуляра запам'ятався і такий: створити спеціальну групу з українських письменників на чолі з... нашим новопреставленим, яка б підготувала низку контрпропагандистських матеріалів, що розвінчували б "буржуазно-націоналістичні інсинуації "про так званий голод 1932-33 років".
Очевидно, це було свідоцтво про смерть третьої іпостасі сього чоловіка - його як публіциста.
Когось я цим усерйоз обурю. Хтось одчайдушно розмахуватиме переді мною архівними примірниками всесоюзного журналу "Огоньок" часів горбачовської Пєрєстройкі. Який, мовляв, сміливий, читабельний, популярний журнал зробив наш славний, сівши у крісло його головного редактора! А я згадаю одну скандальну публікацію, якою відкривалося чергове число цього "прогресівного журналу". Йшлося у ній про митрополита Філарета (Денисенка), про його тісні стосунки з КДБ. Навіть агентурну кличку його тоді оприлюднили. І так вона, ця публікація, якось дивно тоді збіглася з виборами нового московського патріарха - а саме патріарший місцеблюститель Філарет у цих виборах і був найреальнішим претендентом на патріаршество. І тут на тобі, маєш: публікація, ще й на й початку, як кажуть журналісти, "на відкриття" багатомільйонного тиражного видання. Скандал, обурення "дємократічєской общєствєнності" Совєтского Союза, оперативний кульбіт "свящєнного сінода рпц" - і вуаля, Філарета "балотують", натомість Алєксій, "свой в доску". І, звиняйте, пофіг, що обирали такого ж агента такі ж агенти. "Прораб пєрєстройкі" додав "огонька" і зробив свою чорну справу, замовлену чи то з кагебістської Луб'янки, чи з цековської Старой площаді.
Москва його облагоденствувала, зодягла в ліврею придворного демократа, дала "кров і стол" Він давно і навіки обтрусив зі своїх черевиків порохи "місця народження". Воно залишилося в "совку", коли йому почепили "стальниє рукі-крилья" і дали можливість літати "всьо више, више і више".
Але навіть сталь має термін зношення.
Іржа й корозія взяли своє.
Перефразовуючи іншого українського поета, справжнього: "і то вже стала його смерть остання".
Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |