Гора і Ріка

Вони виходять з пітьми.

Річка в’їдається в білий кварц високої Гори, щороку по метру відкушує її обривистий берег, блискавичним ударом невидимої шаблі обтинає нависаючі шапки схилу, на яких ростуть поодинокі приречені сосни – і вони виходять з пітьми… Кажуть, Гора пам’ятає мамонтів і скіфів, племена, що колись жили на ній, дзвони багатого і таємничого монастиря, що був поблизу і згинув у безвісті, не лишивши ні руїн, ні скарбів, ні самих дзвонів. Кажуть, місце магічне, місце сили, місце, звідки вирушають у мандри між світами, де древні боги стають видимими у Рівнодення…

А вони – ці керамічні уламочки історії, змішані з напівтрухлявими кістками і корінням сосен, кипрею, деревію й іншої рослинності – виходять з пітьми, з самої гори, з її білих грудей. Ріка, керована покликом Світового океану, не може опиратися силам, що формують її русло – вона поглинає все на своїм шляху: кручі, дерева з корінням, якщо потрібно, – то й людські поселення, що були колись і що є зараз…

…Які вони були – ті, хто ліпив ті глечики-горщики і наносив на них узори червоною і чорною глиною? Які стіни прикрашали оті керамічні квітчасті плити, від яких лишились тільки шматочки?.. Яку драму укрили в собі молочно-білі піщинки, що лише кістки про щось таке висвистують на вітру?..

…Хто дослідить Гору, доки Ріка не зробила її своїм дном?..

Ольга ЯРМУШ