То де ж ракети Штілєрмана?
Ми підійшли до критичної межі виснаження нашого протиповітряного щита. Україні гостро бракує ефективних засобів ППО, здатних перехоплювати балістику (таких як американські Patriot), і Москва цим активно користується, збільшуючи кількість ударів ракетами, які найважче збити.
Наслідки цієї нестачі ми побачили під час атаки 5 серпня, коли балістичні ракети, що летіли на Київ, не були перехоплені. Північнокорейські ракети KN-23 та KN-24 мають більшу дальність і несуть більше вибухівки, ніж російські «Іскандери», хоч і є менш точними — і саме ця неточність призводить до масових жертв серед цивільного населення.
Залежність нашої ППО від західних партнерів стала абсолютною. Ми не виробляємо власних зенітних ракетних комплексів стратегічного рівня. Коли партнери затримують постачання перехоплювачів до Patriot, наші міста залишаються голими перед балістичним терором. Ми вимушені благати про кожну ракету, поки ворог отримує сотні одиниць балістики від свого союзника, який перебуває під найжорсткішими у світі санкціями.
Зрада ракетної програми
Але найгірша, найбільш гірка зрада криється в іншому. Єдиний надійний спосіб боротися з балістикою — це не ловити її в небі над Києвом чи Харковом. Єдиний спосіб — це знищувати пускові установки до того, як вони здійснять пуск. Ті самі шість корейських пускових установок, що розгортаються у Воронезькій області.
Чому ми не можемо цього зробити? Бо нам не дають дозволу бити західними ATACMS по російській території. А чим бити своїм? А нічим.
Україна — держава з колосальною школою ракетобудування. Країна, чий «Південмаш» та КБ «Південне» десятиліттями створювали стратегічну зброю. Країна, яка мала всі креслення, мізки та можливості, щоб завалити ворога власними балістичними ракетами. Роками нам розповідали про ОТРК «Грім-2» (або «Сапсан»). Роками чиновники розрізали стрічки, показували красиві макети на виставках, давали бравурні інтерв'ю. На розробку виділялися, зупинялися і знову виділялися гроші.
Згадайте серпень 2025 року. Інформаційний простір захлинався від ейфорії. Нам презентували диво-зброю — українську крилату ракету FP-5 «Фламінго» від компанії Fire Point. Нам розповідали про безпрецедентні характеристики: дальність 3000 кілометрів, понад тонна бойової частини, здатність переламати хід війни.
Виробники та посадовці роздавали бравурні інтерв'ю, обіцяючи виготовляти по одній ракеті на день, а до жовтня 2025 року вийти на фантастичний темп — 7 ракет на добу, тобто 210 далекобійних крилатих ракет на місяць.
А тепер подивіться на небо сьогодні. Де ці сотні ракет?
Чому стратегічні бомбардувальники Ту-95 спокійно продовжують злітати з російських аеродромів «Оленья» та «Енгельс»? Чому пускові установки ворога не палають щоночі від масованих ударів нашої зброї відплати? Наша ефективність ураження аеродромів пуску балістики та крилатих ракет по Україні дорівнює нулю.
Відповідь ми почули у лютому 2026 року в Мюнхені. Замість звіту про сотні знищених цілей, президент Зеленський буденно повідомив, що ракет «Фламінго» у нас «небагато», бо росіяни нібито знищили одну велику виробничу лінію ракетним ударом.
Це не просто виправдання. Це ідеальне прикриття для грандіозної афери. Фейкові кількості виробництва Fire Point — це ширма, за якою ховаються вкрадені мільярди оборонних бюджетів. Замість цілодобового, децентралізованого, підземного виробництва зброї, здатного витримати будь-які удари, держава продала нам красивий макет для міжнародних виставок. Імітація оборонпрому під прикриттям найвищого політичного керівництва виявилася набагато зручнішою, ніж реальна чорнова робота.
Північна Корея, яка роками їсть траву і живе в тотальній ізоляції, масово виробляє і відправляє на експорт сотні балістичних ракет. А Україна, маючи відкритий доступ до світових технологій, західних комплектуючих та фінансування, не має на озброєнні власної серійної балістичної ракети, здатної рознести вщент 112-ту бригаду РФ у Воронежі.
Ми проміняли реальне ракетобудування на імітацію та піар. Ми проміняли конструкторів на менеджерів з презентацій. Замість того, щоб у три зміни, підземних цехах, будь-якою ціною клепати власні аналоги ATACMS, держава займалася політичними інтригами навколо ВПК та розповідями про те, що "західна зброя нас врятує".
Наслідки зеленої імітації
Сьогодні ми розплачуємося за цю імітацію кров'ю. Обличчя цієї трагедії — це північнокорейський розрахунок, який спокійно розгортає свою пускову установку під Воронежем, знаючи, що по ньому не прилетить українська балістична ракета, а американською вдарити не дозволять.
Але хто мав би захистити ці виробничі лінії від ворожих ударів? Хто мав би знаходити російських кротів, які наводять ракети на наші заводи? І, зрештою, хто мав би організовувати диверсії на російських аеродромах, поки «Фламінго» існують лише в презентаціях?
Це мали б робити контррозвідка СБУ та підрозділи ГУР. Але сьогодні ці структури, наділені колосальними бюджетами та необмеженою владою в умовах воєнного стану, займаються зовсім іншим.
Ми бачимо системну, холодну зраду в самому серці силового блоку. Найкращі оперативні та аналітичні ресурси СБУ та ГУР кинуті не на ліквідацію ворожої стратегічної інфраструктури, а на брудні операції з винищення ворогів режиму. Замість того, щоб полювати на архітекторів російського націоциду, спецслужби займаються стеженням за журналістами, тиском на опозиційний бізнес, дискредитацією незгодних та зачисткою інформаційного поля.
Коли контррозвідка стає інструментом збереження політичної влади, країна втрачає імунітет. Держава воює не туди. Вона воює з українськими жінками в іноземних консульствах, виснажує підприємців, дискредитує критиків режиму і паралельно розчиняє оборонні бюджети у міфічних ракетних програмах, які не здатні захистити наші міста.
Держава, яка не будує власні ракети, приречена ловити чужі. Ворог масштабує свої спроможності, формуючи ударні кулаки зі 120 балістичних ракет, а ми продовжуємо працювати в режимі "прохачів ППО", залишаючи власну оборонну промисловість у стані хронічної неспроможності виконати головне завдання — забезпечити зброю відплати. Це і є справжній вирок.
Владислав СМІРНОВ
Наслідки цієї нестачі ми побачили під час атаки 5 серпня, коли балістичні ракети, що летіли на Київ, не були перехоплені. Північнокорейські ракети KN-23 та KN-24 мають більшу дальність і несуть більше вибухівки, ніж російські «Іскандери», хоч і є менш точними — і саме ця неточність призводить до масових жертв серед цивільного населення.
Залежність нашої ППО від західних партнерів стала абсолютною. Ми не виробляємо власних зенітних ракетних комплексів стратегічного рівня. Коли партнери затримують постачання перехоплювачів до Patriot, наші міста залишаються голими перед балістичним терором. Ми вимушені благати про кожну ракету, поки ворог отримує сотні одиниць балістики від свого союзника, який перебуває під найжорсткішими у світі санкціями.
Зрада ракетної програми
Але найгірша, найбільш гірка зрада криється в іншому. Єдиний надійний спосіб боротися з балістикою — це не ловити її в небі над Києвом чи Харковом. Єдиний спосіб — це знищувати пускові установки до того, як вони здійснять пуск. Ті самі шість корейських пускових установок, що розгортаються у Воронезькій області.
Чому ми не можемо цього зробити? Бо нам не дають дозволу бити західними ATACMS по російській території. А чим бити своїм? А нічим.
Україна — держава з колосальною школою ракетобудування. Країна, чий «Південмаш» та КБ «Південне» десятиліттями створювали стратегічну зброю. Країна, яка мала всі креслення, мізки та можливості, щоб завалити ворога власними балістичними ракетами. Роками нам розповідали про ОТРК «Грім-2» (або «Сапсан»). Роками чиновники розрізали стрічки, показували красиві макети на виставках, давали бравурні інтерв'ю. На розробку виділялися, зупинялися і знову виділялися гроші.
Згадайте серпень 2025 року. Інформаційний простір захлинався від ейфорії. Нам презентували диво-зброю — українську крилату ракету FP-5 «Фламінго» від компанії Fire Point. Нам розповідали про безпрецедентні характеристики: дальність 3000 кілометрів, понад тонна бойової частини, здатність переламати хід війни.
Виробники та посадовці роздавали бравурні інтерв'ю, обіцяючи виготовляти по одній ракеті на день, а до жовтня 2025 року вийти на фантастичний темп — 7 ракет на добу, тобто 210 далекобійних крилатих ракет на місяць.
А тепер подивіться на небо сьогодні. Де ці сотні ракет?
Чому стратегічні бомбардувальники Ту-95 спокійно продовжують злітати з російських аеродромів «Оленья» та «Енгельс»? Чому пускові установки ворога не палають щоночі від масованих ударів нашої зброї відплати? Наша ефективність ураження аеродромів пуску балістики та крилатих ракет по Україні дорівнює нулю.
Відповідь ми почули у лютому 2026 року в Мюнхені. Замість звіту про сотні знищених цілей, президент Зеленський буденно повідомив, що ракет «Фламінго» у нас «небагато», бо росіяни нібито знищили одну велику виробничу лінію ракетним ударом.
Це не просто виправдання. Це ідеальне прикриття для грандіозної афери. Фейкові кількості виробництва Fire Point — це ширма, за якою ховаються вкрадені мільярди оборонних бюджетів. Замість цілодобового, децентралізованого, підземного виробництва зброї, здатного витримати будь-які удари, держава продала нам красивий макет для міжнародних виставок. Імітація оборонпрому під прикриттям найвищого політичного керівництва виявилася набагато зручнішою, ніж реальна чорнова робота.
Північна Корея, яка роками їсть траву і живе в тотальній ізоляції, масово виробляє і відправляє на експорт сотні балістичних ракет. А Україна, маючи відкритий доступ до світових технологій, західних комплектуючих та фінансування, не має на озброєнні власної серійної балістичної ракети, здатної рознести вщент 112-ту бригаду РФ у Воронежі.
Ми проміняли реальне ракетобудування на імітацію та піар. Ми проміняли конструкторів на менеджерів з презентацій. Замість того, щоб у три зміни, підземних цехах, будь-якою ціною клепати власні аналоги ATACMS, держава займалася політичними інтригами навколо ВПК та розповідями про те, що "західна зброя нас врятує".
Наслідки зеленої імітації
Сьогодні ми розплачуємося за цю імітацію кров'ю. Обличчя цієї трагедії — це північнокорейський розрахунок, який спокійно розгортає свою пускову установку під Воронежем, знаючи, що по ньому не прилетить українська балістична ракета, а американською вдарити не дозволять.
Але хто мав би захистити ці виробничі лінії від ворожих ударів? Хто мав би знаходити російських кротів, які наводять ракети на наші заводи? І, зрештою, хто мав би організовувати диверсії на російських аеродромах, поки «Фламінго» існують лише в презентаціях?
Це мали б робити контррозвідка СБУ та підрозділи ГУР. Але сьогодні ці структури, наділені колосальними бюджетами та необмеженою владою в умовах воєнного стану, займаються зовсім іншим.
Ми бачимо системну, холодну зраду в самому серці силового блоку. Найкращі оперативні та аналітичні ресурси СБУ та ГУР кинуті не на ліквідацію ворожої стратегічної інфраструктури, а на брудні операції з винищення ворогів режиму. Замість того, щоб полювати на архітекторів російського націоциду, спецслужби займаються стеженням за журналістами, тиском на опозиційний бізнес, дискредитацією незгодних та зачисткою інформаційного поля.
Коли контррозвідка стає інструментом збереження політичної влади, країна втрачає імунітет. Держава воює не туди. Вона воює з українськими жінками в іноземних консульствах, виснажує підприємців, дискредитує критиків режиму і паралельно розчиняє оборонні бюджети у міфічних ракетних програмах, які не здатні захистити наші міста.
Держава, яка не будує власні ракети, приречена ловити чужі. Ворог масштабує свої спроможності, формуючи ударні кулаки зі 120 балістичних ракет, а ми продовжуємо працювати в режимі "прохачів ППО", залишаючи власну оборонну промисловість у стані хронічної неспроможності виконати головне завдання — забезпечити зброю відплати. Це і є справжній вирок.
Владислав СМІРНОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |