Як інтелектуальна еліта Ніжина пошановувала Данину
Сім уроків із упертих спроб уведення сфальшованих московитами резонансних локальних історій у контекст загальноукраїнського національного відродження
Такого згустку інтелектуальної аури, що панувала цього 24 червня в переповненій актовій залі Ніжинського краєзнавчого музею, чи й відчував колись раніше в час своїх численних презентацій.
Подія в Ніжині відбувалася неординарна: до діючої музейної експозиції передавався макет знищеного владою у 1961 році п’ятикупольного Данинського храму. Осібність моменту в тому, що макет цей досі вважався пропалим. Його виготовили невзабарі після перетворення церкви в колбуд-сарай теслі-самородки з Данини – батько Іван і син Макаренки, а по смерті майстрів і спорожнілости їхньої сільської хати макет десь загубився. Але з Неба було послано опіку над ним та спонуку кільком небайдужим до проведення цієї резонансної події. Переконаний: вона виходить далеко за межі суто локальних історій і є приводом для кількох важливих для осмислення загалом уроків теперішнього буття нації.
Урок перший.
Схоже на те, що зодягнені в емоційну форму правдиві локальні історії почали витісняти із українського інформаційного простору бездумні «кліпові відосики». Такі історії поступово, втім поки що слабко, повертаються в національно кастровану журналістику. Це свідчить про те, що людям набридли теревені ні про що усіляких дутих «експертів» на кшталт арестовічєй-гордонов. Як також бравурні, шапкозакидальні новини з контрольованих владою «єдиноправильних». Доторкнутися до погвалтованої упродовж тривалого часу правди до Ніжина їхали на «авто у складчину» небайдужі данинці та дівчичани, ніжинська «сільська діяспора» та звичайні городяни.
Урок другий.
До крайової історії все частіше і глибше навертається місцева інтелігенція. В залі були провідні викладачі Ніжинського університету ім. М. Гоголя, учителі місцевих шкіл. Сповнені тривогою за долю українського в Україні та конкретикою рішучих дій на запущеному натепер українознавчому полі багатьох виступаючих заслуговують бути опублікованими в місцевих ЗМІ. Такими були зокрема виступи багатолітнього декана філфаку і знаного письменника Олександра Забарного, доцентки університету Оксани Капленко, директорки Центру гуманітарної співпраці з українською діяспорою НДУ ім. Гоголя Надії Онищенко, головного редактора газети «Вісник» та інформаційно-аналітичного сайту «Ніжин-City» Валерія Кичка, старшого наукового співробітника відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ ім. Г. Сковороди, вихідця з Ніжина Дмитра Базика, ще одного ніжинця – доктора політології, професора катедри філософії та політології Київського державного торговельно-економічного університету Олега Кондтратенка. Мрію дочекатися пори, коли студенти місцевих вишів захищатимуть бакалаврські чи магістерські проєкти не за абстрактними, відстороненими від краю темами, матеріали до яких можна легко «стягнути» з інтернету, а за результатами опрацювання місцевих архівних матеріалів з історії чого чи того села, закладу, установи.
Урок третій
У пожвавленні процесів українського державотворення усе зримішим є слід Національної Церкви – ПЦУ. Пошанувати будівничих і захисників сплюндрованого сакрального оберегу Данини прийшли і виступили з наснажуючими промовами Благочинний Чернігівської єпархії ПЦУ, настоятель собору Всіх Святих у Ніжині протоієрей Сергій Чечин та настоятель Свято-Воскресенського Іоанно-Богословського чоловічого монастиря ієромонах Петро (Цюра). Знаковість події в тому, що громада Данинського Свято-Троїцького храму понад сто років тому в числі перших у тодішній Ніжинській окрузі перейшло в лоно стрімко відроджуваної після національної революції 1919-1921 років УАПЦ. Чи не першими в сучасному Ніжинському районі данинці рішуче розірвали кайдани московської церкви і в нинішній час цієї підлої й несправедливої війни росії проти України.
Урок четвертий
Наші музеї усе сміливіше переймають віддавна поширені на Заході засадничі функції таких установ: від суворих зберігачів фондів з категоричними обмеженнями поведінки для відвідувачів (рудимент тоталітатрної доби), до місць, куди охоче приходять відвідувачі – і для набуття знань, і для відпочинку, і для отримання естетичної насолоди. Принаймні, Ніжинський краєзнавчий музей із новою і креативною очільницею Тетяною Брязкало роботи у цьому напрямку рішучі і правильні кроки. Мрію про ту пору, коли в місцевих музеях можна буде придбати різноманітні сувеніри з копіями сакральних експонатів, попити кави, відвідати лекцію чи «круглий стіл» з актулальної теми.
Урок п’ятий
На безмежні можливости маловідомих місцевих матеріалів у національно-патріотичному вихованні більше уваги звертає влада. Для мене особисто присутність і виступ на цьому заході начальниці управління культури і туризму Ніжинської міської ради Тетяни Бассак (за змістовою сутністю, конкретикою і патріотичним началом) був справжнім відкриттям. Зазвичай державні чиновники ігнорують такими заходами. У цьому випадку головна по культурі краю буда від початку до кінця. Ще одна деталь. Тетяна Миколаївна відмовилася… отримати в подарунок мою двотомну сагу «Село». Натомість захотіла її… купити, закликавши цим присутніх у такий спосіб підтримувати місцеві краєзнавчі видання та стимулювання архівні пошуки. Кажуть, що в ніжинській родині Боссаків придбання знакових новинок сучасного українського книговидання віддавна є нормою.
Урок шостий
Казати добре слово про добру людину треба спішити ще за її життя. Мова про Володимира Гоя, знаного в краї данинця. Це він зберігав стільки літ у своєму домашньому ніжинському помешканні цей дивовижний макет. Забрав його зі спорожнілого обійстя Макаренків після того, коли на той світ відійшли творці цього шедевру – майстри-самородки батько і син, а згодом і господиня дому. Забрав після того, як на цей макет довго не звертали жодної уваги ті, хто мав би це зробити за обов’язком служби: тодішня ще сільрада, місцева школа та її багатолітній деректор, до речі історик за фахом, настоятель місцевого храму, що тоді перебував у московській окупації. Володимир Ілліч – людина знана в районі. Ступивши після щколи до політезхнічного інстиктуту в Київі, незабаром мусив покинути навчання – виростав без батька, мусив опбудувати в селі хату для матері. Працював у Данині головою колгоспу, згодом на відповідальних посадах у Ніжині. Мав безпосередній стосунок до створення бульварної частини головної транспортної артерії Ніжина – вулиці Шевченка. Охоче підтримав мою пропозицію передати цей експонат до музею. На даль, за станом здоров’я пан Володимир не міг взяти участь у цій хвилюючій церемонії.
Урок сьомий
Ця подія в Ніжині і розголос довкола неї оголили прогресуючу тенденцію сучасного українського села. Донедавна, до масового закриття в селах шкіл та дитсадків, голос місцевої інтелігенції був там розважливий, відповідальний, авторитетний за оприлюднені слова, думки, сентенції. Нині він розчинився в голосах вічно невдоволених і сердитих місцевих виразників «громадської думки». Коли переглядаєш у мережах стрічки місцевих громад, не перестаєш дивуватися відсутности елементарної культури такого спілкування: суцільне критиканство, безапеляційність, нетерпимість до думки іншого, бахвальство, огульні звинувачення всіх і вся без будь-яких доказів чи здорового глузду.
Маленький приклад. Мій зовсім юний земляк, правдошукач і любитель історії села Олексій Максименко своїм коштом виготовив герб старовинної Данини та показав його у групі «Данина». Враз подали голоси традиційно активні «диванні експерти». Вони не просто розкритикували гарну й потрібну ініціативу, а заколювали починання хлопця. Головні посили у відгуках: «кому потрібен цей герб?», «село зникає, а герб малюють», «перед тим як робити герб, треба проконсультуватися з геральдистами», «нема інших справ, як герб малювати»… Це при тому, що як на мене, герб виконано не дилетантом, а знавцем справи, високопрофесійно…
Те ж сталося і з макетом церкви. Поки валявся він в нежилій хаті – ніхто не звертав уваги. Тепер знову накинулися, передусім на Володимира Гоя: «украв», «повернути громаді», «хоче собі піар заробити»…
У таких випадках моя покійна мати зь гіркотою говорила: «На кожен роток не накинеш платок…».
Щиро дякую моїм побратимам-однодумцям у Ніжині й далеко поза ним, які щиро долучилися до незабутнього дійства в Ніжинському краєзнавчому музеї. Знайшли час і аргументи, щоб пошанувати Данину та тих, хто прагне ствердили Її величність Українську Правду в ще не написаній історії Рідного Краю.
Микола ТИМОШИК
Історична довідка про Данинський Свято-Троїцький храм
1864 р. Багате й велике села Данина стає адміністративним центром благочинія Другого Ніжинського округу (єдиний випадок, коли столицею благочинія стає не місто, а село). Незабаром сільський сход приймає рішення про будівництво нового храму в Данині : «щоб не такий як у всіх».
Проєкт на побудову 5-купольного дерев’яного храму на 1000 чоловік, два приходи давав Петербург. Храм освячений наприкінці 1885 р.
1909 р. в лікарні Ніжина помирає Отець-Протоієрей Петро Скорина, який прослужив у Данині понад 50 років. Перед смертю передав усі свої кошти на школу і церкву, заповів поховати його в Данині – склепі церкви, яку будував. Його труну несли з Ніжина до Данини на плечах три дні селяни Кропивного, Володькової Дівиці, Данини.
1922 р. У час відродження в Україні УАПЦ Данинський Свято-Троїцький храм одним із перших у Ніжинському повіті полишає російську церкву Настоятелем стає талановитий композитор, учень Леонтовича Іван Зоценко, родом із Вертіївки. Церковний хор із Данини гримів по цілій області.
1930-1934 рр. За зрив темпів колективізації, непокірність данинців новим порядкам влада «вішає» Данину на районну «Чорну дошку ганьби» (було таке за тих часів). Данину визначають як центр антирадянської української повстанської організації. Отця-настоятеля Свято-Троїцкьго храму, талановитого композитора, учня М. Леонтовича Івана Зоценка - як керівника цієї організації. Його та ще семеро національно свідомих данинців арештовують. Рішення зловісної «тройки» - «расстелять» -виконується 14 травня 1938 р.
1935 р. церкву закривають і перетворюють на зерносклад.
1941 року данинці першими в районі добиваються від німців відкриття храму та запрошують священника з Волині. У храмі знову зазвучала служба українською мовою.
1961 року влада вдруге закриває храм, руйнує п’ять куполів та дзвіницю і перетворює приміщення в сільський клуб. Кістки будівничого храму о-прот Петра Скорини та його дружини Анни викидають зі склепу прямо на вулицю.
1991 року клуб закривають і передають приміщення церковній громаді, але підпорядковують її Московській церкві.
2018 р. на центральному цвинтарі відбулося колективне покаяння данинців - відкривали пам’ятний знак на місці, де перепоховані кістки Скорин.
2025 р., березень, церковна громада храму приймає рішення про вихід з підпорядкування упц мп. З квітня храм у Данині втретє стає українським.
За матеріалами книги М. Тимошика «Село». В 2-х т. К : Ярославів Вал, 2017).
Том перший: Зійти з безпам’ятства. 430 с.
Том другимй: Трудний шлях відмосковлення. 580 с.
Такого згустку інтелектуальної аури, що панувала цього 24 червня в переповненій актовій залі Ніжинського краєзнавчого музею, чи й відчував колись раніше в час своїх численних презентацій.
Подія в Ніжині відбувалася неординарна: до діючої музейної експозиції передавався макет знищеного владою у 1961 році п’ятикупольного Данинського храму. Осібність моменту в тому, що макет цей досі вважався пропалим. Його виготовили невзабарі після перетворення церкви в колбуд-сарай теслі-самородки з Данини – батько Іван і син Макаренки, а по смерті майстрів і спорожнілости їхньої сільської хати макет десь загубився. Але з Неба було послано опіку над ним та спонуку кільком небайдужим до проведення цієї резонансної події. Переконаний: вона виходить далеко за межі суто локальних історій і є приводом для кількох важливих для осмислення загалом уроків теперішнього буття нації.
Урок перший.
Схоже на те, що зодягнені в емоційну форму правдиві локальні історії почали витісняти із українського інформаційного простору бездумні «кліпові відосики». Такі історії поступово, втім поки що слабко, повертаються в національно кастровану журналістику. Це свідчить про те, що людям набридли теревені ні про що усіляких дутих «експертів» на кшталт арестовічєй-гордонов. Як також бравурні, шапкозакидальні новини з контрольованих владою «єдиноправильних». Доторкнутися до погвалтованої упродовж тривалого часу правди до Ніжина їхали на «авто у складчину» небайдужі данинці та дівчичани, ніжинська «сільська діяспора» та звичайні городяни.
Урок другий.
До крайової історії все частіше і глибше навертається місцева інтелігенція. В залі були провідні викладачі Ніжинського університету ім. М. Гоголя, учителі місцевих шкіл. Сповнені тривогою за долю українського в Україні та конкретикою рішучих дій на запущеному натепер українознавчому полі багатьох виступаючих заслуговують бути опублікованими в місцевих ЗМІ. Такими були зокрема виступи багатолітнього декана філфаку і знаного письменника Олександра Забарного, доцентки університету Оксани Капленко, директорки Центру гуманітарної співпраці з українською діяспорою НДУ ім. Гоголя Надії Онищенко, головного редактора газети «Вісник» та інформаційно-аналітичного сайту «Ніжин-City» Валерія Кичка, старшого наукового співробітника відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ ім. Г. Сковороди, вихідця з Ніжина Дмитра Базика, ще одного ніжинця – доктора політології, професора катедри філософії та політології Київського державного торговельно-економічного університету Олега Кондтратенка. Мрію дочекатися пори, коли студенти місцевих вишів захищатимуть бакалаврські чи магістерські проєкти не за абстрактними, відстороненими від краю темами, матеріали до яких можна легко «стягнути» з інтернету, а за результатами опрацювання місцевих архівних матеріалів з історії чого чи того села, закладу, установи.
Урок третій
У пожвавленні процесів українського державотворення усе зримішим є слід Національної Церкви – ПЦУ. Пошанувати будівничих і захисників сплюндрованого сакрального оберегу Данини прийшли і виступили з наснажуючими промовами Благочинний Чернігівської єпархії ПЦУ, настоятель собору Всіх Святих у Ніжині протоієрей Сергій Чечин та настоятель Свято-Воскресенського Іоанно-Богословського чоловічого монастиря ієромонах Петро (Цюра). Знаковість події в тому, що громада Данинського Свято-Троїцького храму понад сто років тому в числі перших у тодішній Ніжинській окрузі перейшло в лоно стрімко відроджуваної після національної революції 1919-1921 років УАПЦ. Чи не першими в сучасному Ніжинському районі данинці рішуче розірвали кайдани московської церкви і в нинішній час цієї підлої й несправедливої війни росії проти України.
Урок четвертий
Наші музеї усе сміливіше переймають віддавна поширені на Заході засадничі функції таких установ: від суворих зберігачів фондів з категоричними обмеженнями поведінки для відвідувачів (рудимент тоталітатрної доби), до місць, куди охоче приходять відвідувачі – і для набуття знань, і для відпочинку, і для отримання естетичної насолоди. Принаймні, Ніжинський краєзнавчий музей із новою і креативною очільницею Тетяною Брязкало роботи у цьому напрямку рішучі і правильні кроки. Мрію про ту пору, коли в місцевих музеях можна буде придбати різноманітні сувеніри з копіями сакральних експонатів, попити кави, відвідати лекцію чи «круглий стіл» з актулальної теми.
Урок п’ятий
На безмежні можливости маловідомих місцевих матеріалів у національно-патріотичному вихованні більше уваги звертає влада. Для мене особисто присутність і виступ на цьому заході начальниці управління культури і туризму Ніжинської міської ради Тетяни Бассак (за змістовою сутністю, конкретикою і патріотичним началом) був справжнім відкриттям. Зазвичай державні чиновники ігнорують такими заходами. У цьому випадку головна по культурі краю буда від початку до кінця. Ще одна деталь. Тетяна Миколаївна відмовилася… отримати в подарунок мою двотомну сагу «Село». Натомість захотіла її… купити, закликавши цим присутніх у такий спосіб підтримувати місцеві краєзнавчі видання та стимулювання архівні пошуки. Кажуть, що в ніжинській родині Боссаків придбання знакових новинок сучасного українського книговидання віддавна є нормою.
Урок шостий
Казати добре слово про добру людину треба спішити ще за її життя. Мова про Володимира Гоя, знаного в краї данинця. Це він зберігав стільки літ у своєму домашньому ніжинському помешканні цей дивовижний макет. Забрав його зі спорожнілого обійстя Макаренків після того, коли на той світ відійшли творці цього шедевру – майстри-самородки батько і син, а згодом і господиня дому. Забрав після того, як на цей макет довго не звертали жодної уваги ті, хто мав би це зробити за обов’язком служби: тодішня ще сільрада, місцева школа та її багатолітній деректор, до речі історик за фахом, настоятель місцевого храму, що тоді перебував у московській окупації. Володимир Ілліч – людина знана в районі. Ступивши після щколи до політезхнічного інстиктуту в Київі, незабаром мусив покинути навчання – виростав без батька, мусив опбудувати в селі хату для матері. Працював у Данині головою колгоспу, згодом на відповідальних посадах у Ніжині. Мав безпосередній стосунок до створення бульварної частини головної транспортної артерії Ніжина – вулиці Шевченка. Охоче підтримав мою пропозицію передати цей експонат до музею. На даль, за станом здоров’я пан Володимир не міг взяти участь у цій хвилюючій церемонії.
Урок сьомий
Ця подія в Ніжині і розголос довкола неї оголили прогресуючу тенденцію сучасного українського села. Донедавна, до масового закриття в селах шкіл та дитсадків, голос місцевої інтелігенції був там розважливий, відповідальний, авторитетний за оприлюднені слова, думки, сентенції. Нині він розчинився в голосах вічно невдоволених і сердитих місцевих виразників «громадської думки». Коли переглядаєш у мережах стрічки місцевих громад, не перестаєш дивуватися відсутности елементарної культури такого спілкування: суцільне критиканство, безапеляційність, нетерпимість до думки іншого, бахвальство, огульні звинувачення всіх і вся без будь-яких доказів чи здорового глузду.
Маленький приклад. Мій зовсім юний земляк, правдошукач і любитель історії села Олексій Максименко своїм коштом виготовив герб старовинної Данини та показав його у групі «Данина». Враз подали голоси традиційно активні «диванні експерти». Вони не просто розкритикували гарну й потрібну ініціативу, а заколювали починання хлопця. Головні посили у відгуках: «кому потрібен цей герб?», «село зникає, а герб малюють», «перед тим як робити герб, треба проконсультуватися з геральдистами», «нема інших справ, як герб малювати»… Це при тому, що як на мене, герб виконано не дилетантом, а знавцем справи, високопрофесійно…
Те ж сталося і з макетом церкви. Поки валявся він в нежилій хаті – ніхто не звертав уваги. Тепер знову накинулися, передусім на Володимира Гоя: «украв», «повернути громаді», «хоче собі піар заробити»…
У таких випадках моя покійна мати зь гіркотою говорила: «На кожен роток не накинеш платок…».
Щиро дякую моїм побратимам-однодумцям у Ніжині й далеко поза ним, які щиро долучилися до незабутнього дійства в Ніжинському краєзнавчому музеї. Знайшли час і аргументи, щоб пошанувати Данину та тих, хто прагне ствердили Її величність Українську Правду в ще не написаній історії Рідного Краю.
Микола ТИМОШИК
Історична довідка про Данинський Свято-Троїцький храм
1864 р. Багате й велике села Данина стає адміністративним центром благочинія Другого Ніжинського округу (єдиний випадок, коли столицею благочинія стає не місто, а село). Незабаром сільський сход приймає рішення про будівництво нового храму в Данині : «щоб не такий як у всіх».
Проєкт на побудову 5-купольного дерев’яного храму на 1000 чоловік, два приходи давав Петербург. Храм освячений наприкінці 1885 р.
1909 р. в лікарні Ніжина помирає Отець-Протоієрей Петро Скорина, який прослужив у Данині понад 50 років. Перед смертю передав усі свої кошти на школу і церкву, заповів поховати його в Данині – склепі церкви, яку будував. Його труну несли з Ніжина до Данини на плечах три дні селяни Кропивного, Володькової Дівиці, Данини.
1922 р. У час відродження в Україні УАПЦ Данинський Свято-Троїцький храм одним із перших у Ніжинському повіті полишає російську церкву Настоятелем стає талановитий композитор, учень Леонтовича Іван Зоценко, родом із Вертіївки. Церковний хор із Данини гримів по цілій області.
1930-1934 рр. За зрив темпів колективізації, непокірність данинців новим порядкам влада «вішає» Данину на районну «Чорну дошку ганьби» (було таке за тих часів). Данину визначають як центр антирадянської української повстанської організації. Отця-настоятеля Свято-Троїцкьго храму, талановитого композитора, учня М. Леонтовича Івана Зоценка - як керівника цієї організації. Його та ще семеро національно свідомих данинців арештовують. Рішення зловісної «тройки» - «расстелять» -виконується 14 травня 1938 р.
1935 р. церкву закривають і перетворюють на зерносклад.
1941 року данинці першими в районі добиваються від німців відкриття храму та запрошують священника з Волині. У храмі знову зазвучала служба українською мовою.
1961 року влада вдруге закриває храм, руйнує п’ять куполів та дзвіницю і перетворює приміщення в сільський клуб. Кістки будівничого храму о-прот Петра Скорини та його дружини Анни викидають зі склепу прямо на вулицю.
1991 року клуб закривають і передають приміщення церковній громаді, але підпорядковують її Московській церкві.
2018 р. на центральному цвинтарі відбулося колективне покаяння данинців - відкривали пам’ятний знак на місці, де перепоховані кістки Скорин.
2025 р., березень, церковна громада храму приймає рішення про вихід з підпорядкування упц мп. З квітня храм у Данині втретє стає українським.
За матеріалами книги М. Тимошика «Село». В 2-х т. К : Ярославів Вал, 2017).
Том перший: Зійти з безпам’ятства. 430 с.
Том другимй: Трудний шлях відмосковлення. 580 с.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |