Дідова хата
Дідова хата … Часом вона приходить до мене в снах. Багато разів доводилося мені, малому, ночувати в цьому обійсті тепла й затишку. Зазвичай це траплялося, коли батьки кудись від’їжджали, а перед тим озвучували сувору й чітку, як вистріл з нагана, інструкцію: «Ігоре, нас не буде якийсь час, ночуватимеш у баби з дідом. Шкоди не робити, діда й бабу слухати, їсти, що дадуть, не морочити голову, не бродити, де попало. До річки не лізти, щоб жаба цицьки не дала. В криницю не заглядати, бо Водяний затягне. Не будеш слухатися, приїдемо - накажемо, будеш слухняним - привеземо щось».
Побудована одразу після Другої світової війни з того, що можна було виписати в колгоспі, або ж, як кажуть, дістати «на стороні», дідова хата завжди була тим маленьким раєм на землі, про який згадують до скону віку із щемом і невимовним хвилюванням у серці. У ній пахло не тільки домашнім хлібом, пиріжками, сушкою, борщем чи смачним капусняком, але й добром й людяністю! Саме так - добром і людяністю - бо ці, здавалось би, нематеріальні категорії, також мають свій особливий запах. Я твердо про це знаю! У хаті було лише дві невеличкі кімнати. В одній розташовувалася піч з лежанкою, тумбочка, стіл й ліжко, в іншій – шафа, два ліжка, кілька стільців, стіл із шухлядою, в якій дід зберігав свої нагороди, зароблені потом і кров’ю на фронтах Другої світової війни. На стінах висіли образи й старі родинні світлини – все, як у більшості односельців! Була в хаті й своя невеличка комора, де панівне становище відводилося старій скрині. У вузькому коридорчику, де розташувалася плита з пузатим газовим балоном, стояла драбина, що вела на горище – місце, куди завжди хотілося потрапити, незважаючи на всі заборони й перестороги. «Не здумай лізти на горище, - щоразу попереджали старші, - бо павуки затягнуть у павутиння і всю кров вип’ють». У сінях стояв стіл, по сусідству - довжелезна лава, на якій красувалася велика каструля з криничною водою, поруч - залізна кружка. На подвір’ї розміщувався сарай, за яким розпочиналося урвище, що переходило в людські городи. А ще біля хати був невеличкий вишник, де крім вишень росли сливи й інші дерева, а під ними (у відповідні сезони) можна було назбирати грибів, які дід називав підвишнями. За хатою радували око кущі барбарису. Саме за хатою в 1998 році батько й знайшов бездиханне дідове тіло. Йшов старому тоді 95-й рік … «Чи то від віку помер наш дід, - інформував мене батько, - чи вдарився виском об щось гостре, бо на скроні було розсічення – не зрозуміло». Ближче до городу знаходився глибокий льох, який мав більше 20 східців. По боках вузького спуску в його нижню частину були облаштовані заглиблення (ніші) для банок та інших предметів. Попередницею дідової хати була стара хата, яка згоріла ще під час війни. Розташована на стратегічно важливому місці на високій горі, хата-попередниця слугувала штабним приміщенням як для совєцьких, так і для німецьких військових. Родину ж після заселення військовими відселяли абикуди. І було це як за совітів, так і за німців. Коли на село наступали гітлерівці, бабуся Секлета Романівна посадила мого ще зовсім малого батька на верхні східці в льоху, наказавши сидіти й не рипатися, допоки не прийде забирати. В цей час зовсім поруч вибухнув снаряд, випущений з німецького танка. Від сильної ударної хвилі батько полетів шкереберть по східцях на самісіньке дно льоху. З тих пір й почав заїкатися. Зазвичай траплялося це, коли хвилювався, або ж коли випивав чарчину-другу оковитої.
На цій світлині, зробленій 1977 року й відновленій за допомогою штучного інтелекту, я на дідовому подвір’ї. На задньому плані, коло хати під шовковицею, стоїть усміхнений дід Антін Якович Сенченко (1904-1998). Десь поза кадром праворуч - той самий льох, з якого колись летів донизу мій тато. В моїх руках – гостинець «від зайця», переданий за посередництва діда. Мені 10 років, попереду - всеньке життя, таке цікаве й непередбачуване. Тривоги, розчарування, важкі дні, радісні миттєвості, романтичні зустрічі, зради, переживання, хвилини щастя й ейфорії, тріумфу й печалі – все це та інше попереду. Нині ж я просто від діда Антіна поспішаю додому, де ще живі мої тато й мама …
А що ж з дідовою хатою, запитаєте ви? На сьогоднішній день її просто не існує – розібрана до останньої цеглини фундаменту, до цурочки! Неначе й не було ніколи! Спускаючись зі сторони Першої бригади в напрямку центральної частини села Вільховець на Звенигородщині (Черкаська обл.), з лівого боку зустрічає мене чудово облаштована музей-садиба Героя України В’ячеслава Максимовича Чорновола, а за якихось 200-300 метрів - височіє зарослий бур’янами пагорб, де колись стояла дідова хата …
Ігор СЕНЧЕНКО
Побудована одразу після Другої світової війни з того, що можна було виписати в колгоспі, або ж, як кажуть, дістати «на стороні», дідова хата завжди була тим маленьким раєм на землі, про який згадують до скону віку із щемом і невимовним хвилюванням у серці. У ній пахло не тільки домашнім хлібом, пиріжками, сушкою, борщем чи смачним капусняком, але й добром й людяністю! Саме так - добром і людяністю - бо ці, здавалось би, нематеріальні категорії, також мають свій особливий запах. Я твердо про це знаю! У хаті було лише дві невеличкі кімнати. В одній розташовувалася піч з лежанкою, тумбочка, стіл й ліжко, в іншій – шафа, два ліжка, кілька стільців, стіл із шухлядою, в якій дід зберігав свої нагороди, зароблені потом і кров’ю на фронтах Другої світової війни. На стінах висіли образи й старі родинні світлини – все, як у більшості односельців! Була в хаті й своя невеличка комора, де панівне становище відводилося старій скрині. У вузькому коридорчику, де розташувалася плита з пузатим газовим балоном, стояла драбина, що вела на горище – місце, куди завжди хотілося потрапити, незважаючи на всі заборони й перестороги. «Не здумай лізти на горище, - щоразу попереджали старші, - бо павуки затягнуть у павутиння і всю кров вип’ють». У сінях стояв стіл, по сусідству - довжелезна лава, на якій красувалася велика каструля з криничною водою, поруч - залізна кружка. На подвір’ї розміщувався сарай, за яким розпочиналося урвище, що переходило в людські городи. А ще біля хати був невеличкий вишник, де крім вишень росли сливи й інші дерева, а під ними (у відповідні сезони) можна було назбирати грибів, які дід називав підвишнями. За хатою радували око кущі барбарису. Саме за хатою в 1998 році батько й знайшов бездиханне дідове тіло. Йшов старому тоді 95-й рік … «Чи то від віку помер наш дід, - інформував мене батько, - чи вдарився виском об щось гостре, бо на скроні було розсічення – не зрозуміло». Ближче до городу знаходився глибокий льох, який мав більше 20 східців. По боках вузького спуску в його нижню частину були облаштовані заглиблення (ніші) для банок та інших предметів. Попередницею дідової хати була стара хата, яка згоріла ще під час війни. Розташована на стратегічно важливому місці на високій горі, хата-попередниця слугувала штабним приміщенням як для совєцьких, так і для німецьких військових. Родину ж після заселення військовими відселяли абикуди. І було це як за совітів, так і за німців. Коли на село наступали гітлерівці, бабуся Секлета Романівна посадила мого ще зовсім малого батька на верхні східці в льоху, наказавши сидіти й не рипатися, допоки не прийде забирати. В цей час зовсім поруч вибухнув снаряд, випущений з німецького танка. Від сильної ударної хвилі батько полетів шкереберть по східцях на самісіньке дно льоху. З тих пір й почав заїкатися. Зазвичай траплялося це, коли хвилювався, або ж коли випивав чарчину-другу оковитої.
На цій світлині, зробленій 1977 року й відновленій за допомогою штучного інтелекту, я на дідовому подвір’ї. На задньому плані, коло хати під шовковицею, стоїть усміхнений дід Антін Якович Сенченко (1904-1998). Десь поза кадром праворуч - той самий льох, з якого колись летів донизу мій тато. В моїх руках – гостинець «від зайця», переданий за посередництва діда. Мені 10 років, попереду - всеньке життя, таке цікаве й непередбачуване. Тривоги, розчарування, важкі дні, радісні миттєвості, романтичні зустрічі, зради, переживання, хвилини щастя й ейфорії, тріумфу й печалі – все це та інше попереду. Нині ж я просто від діда Антіна поспішаю додому, де ще живі мої тато й мама …
А що ж з дідовою хатою, запитаєте ви? На сьогоднішній день її просто не існує – розібрана до останньої цеглини фундаменту, до цурочки! Неначе й не було ніколи! Спускаючись зі сторони Першої бригади в напрямку центральної частини села Вільховець на Звенигородщині (Черкаська обл.), з лівого боку зустрічає мене чудово облаштована музей-садиба Героя України В’ячеслава Максимовича Чорновола, а за якихось 200-300 метрів - височіє зарослий бур’янами пагорб, де колись стояла дідова хата …
Ігор СЕНЧЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |