Єврей, що зробив неоціненні речі для українців
З Єрусалиму прийшла звістка: на 86-у році життя помер Михайло Хейфец. Дисидент, правозахисник, письменник. Чим цікавий для українців цей ленінградський єврей?
Найперше – врятуванням віршів Стуса. Посаджений за статті про Йосипа Бродського, так далекого від України, він у таборах зблизився з українцями. Бо їх і було там найбільше, і відзначалися привітним ставленням, на відміну від росіян, до права євреїв виїхати на історичну батьківщину. І тут він побачив і як філолог зрозумів надзвичайну цінність поезій Василя Стуса. Кагебісти трусили нашого генія – відбирали зшитки поезій і багато їх згинуло безслідно. А Хейфец мав феномальну пам’ять – тож запам’ятав десятки поезій Стуса. Навіть дружину свої Раїсу заохотив вивчити на побаченні один вірш Стуса, що був присвячений його дружині, «Дозволь мені сьогодні, близько шостої…» і вивезти на свободу. Єврей, російськомовний, адепт Бродського – і отака дорога послуга для уярмленої української нації! Ми, українці, повинні за це бути йому вдячними. Як і литовцям подружжю Балісу Ґаяускасу та Ірені Ґаяускене, які через побачення винесли на волю рукопис Василя Стуса «З таборового зошита».
У збірці нарисів про своїх співтабірників «Українські силюети» Михайло Хейфец, зокрема, написав про Василя Стуса так: «З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані гемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис (обстригання наголо після етапу входило в обряд оформлення). Загальним обрисом постави Стус нагадував Дон-Кіхота з ілюстрації Доре, хіба що безвусого й безбородого».
Василь Овсієнко розповідає, що коли у Стуса був трус і зошит з віршами знищили – випадково у Хейфеца збереглися чернетки. Він переписав поезії, не дуже знаючи українську мову, Василь Овсієнко повиправляв помилки, переписав їх своєю рукою, продублював содою між рядків у журнальних вирізках і на початку 1977 року легально вивіз із зони.
Цікаво, що Михайло Хейфец не тільки високо оцінив Стуса – це ще якось можна пояснити його філологічною цікавістю, але й гарно розповів про бандерівців, яких багато його одноплемінників за лекалом радянської пропаганди звикли зображувати фашистами та антисемітами. У нарисах «Святі старики України» та «Бандерівські сини» він намалював портрети повстанців Миколи Кончаківського, Петра Саранчука та лідера Українського національного фронту Дмитра Квецка. Зізнайомся самокритично, що ми, українці, про них мало що знаємо і без нарисів єврея Хейфеца чи й знали бо взагалі… А нарис про Вячеслава Чорновола Хейфец назвав «Зеківський генерал».
Василь Овсієнко: «1983-го у видавництві «Сучасність» вийшла його книжка спогадів «Українські силуети», російською і українською мовами. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав… Це живі, психологічно і фактологічно достовірні портрети ще тоді живих українців Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола, також Миколи Руденка, Зоряна Попадюка, які продовжували сидіти за старими та новими вироками. Це чи не найліпше свідчення про український рух опору 70-х рр.»
До речі, Михайло Хейфец публічно виступав на захист двох Василів – Стуса і Овсієнка, українських жінок – в’язнів. Захищав він і діячів вірменського національного руху. А це загрожувало йому покаранням до нових термінів включно.
Дискутували в зоні, звісно, і на міжнаціональні гострі теми. Левко Лук’яненко розповідав як він говорив з Михайлом Хейфецем про антисемітизм, сіонізм і український характер. Хейфец казав: «Євреї – практичний і працьовитий народ, а те, що наша працьовитість виявляється більше у сфері розподілу, а не матеріального виробництва, то це дає нам більші бариші, а відповідно більші можливості впливу на владу тих країн, які населяємо. В інших країнах нас не люблять, але нам і не потрібна їхня любов. Будьте й ви, українці, більш напористі й пробивні». Левко Лук’яненко відповідав: « Нам не наполегливості бракує, а почуття кровної спорідненості і солідарності, ще й сором’язливість заважає”. «Отож то й воно» - погодився Хейфец. (За книгою Левка Лук’яненка “Народження нової ери», 2008).
1980 року Михайло Хейфец був звільнений і виїхав у Ізраїль, де став науковцем і журналістом.
За незалежної України ще один політв’язень Яків Сусленський організував українсько- ізраїльську конференцію в Єрусалимі. І ось там зустрілись співтабірники євреї і українці Михайло Хейфец, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Олекса Різників, Михайло Горинь, Семен Могилевер, Ар’є Вудка та інші… Читали вірші Стуса і ніхто не говорив про український антисемітизм, що є більше пропагандистською вигадкою, ніж реальністю.
Пошановуючи спочилого Хейфеца, ми, українці, показуємо, що вміємо бути вдячними.
Василь ЧЕПУРНИЙ.
Найперше – врятуванням віршів Стуса. Посаджений за статті про Йосипа Бродського, так далекого від України, він у таборах зблизився з українцями. Бо їх і було там найбільше, і відзначалися привітним ставленням, на відміну від росіян, до права євреїв виїхати на історичну батьківщину. І тут він побачив і як філолог зрозумів надзвичайну цінність поезій Василя Стуса. Кагебісти трусили нашого генія – відбирали зшитки поезій і багато їх згинуло безслідно. А Хейфец мав феномальну пам’ять – тож запам’ятав десятки поезій Стуса. Навіть дружину свої Раїсу заохотив вивчити на побаченні один вірш Стуса, що був присвячений його дружині, «Дозволь мені сьогодні, близько шостої…» і вивезти на свободу. Єврей, російськомовний, адепт Бродського – і отака дорога послуга для уярмленої української нації! Ми, українці, повинні за це бути йому вдячними. Як і литовцям подружжю Балісу Ґаяускасу та Ірені Ґаяускене, які через побачення винесли на волю рукопис Василя Стуса «З таборового зошита».
У збірці нарисів про своїх співтабірників «Українські силюети» Михайло Хейфец, зокрема, написав про Василя Стуса так: «З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані гемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис (обстригання наголо після етапу входило в обряд оформлення). Загальним обрисом постави Стус нагадував Дон-Кіхота з ілюстрації Доре, хіба що безвусого й безбородого».
Василь Овсієнко розповідає, що коли у Стуса був трус і зошит з віршами знищили – випадково у Хейфеца збереглися чернетки. Він переписав поезії, не дуже знаючи українську мову, Василь Овсієнко повиправляв помилки, переписав їх своєю рукою, продублював содою між рядків у журнальних вирізках і на початку 1977 року легально вивіз із зони.
Цікаво, що Михайло Хейфец не тільки високо оцінив Стуса – це ще якось можна пояснити його філологічною цікавістю, але й гарно розповів про бандерівців, яких багато його одноплемінників за лекалом радянської пропаганди звикли зображувати фашистами та антисемітами. У нарисах «Святі старики України» та «Бандерівські сини» він намалював портрети повстанців Миколи Кончаківського, Петра Саранчука та лідера Українського національного фронту Дмитра Квецка. Зізнайомся самокритично, що ми, українці, про них мало що знаємо і без нарисів єврея Хейфеца чи й знали бо взагалі… А нарис про Вячеслава Чорновола Хейфец назвав «Зеківський генерал».
Василь Овсієнко: «1983-го у видавництві «Сучасність» вийшла його книжка спогадів «Українські силуети», російською і українською мовами. Ми, українці, вміли багато вистраждати в концтаборах, але не зуміли про це написати. Дяка євреєві Хейфецу: досі ніхто ліпше про нас не написав… Це живі, психологічно і фактологічно достовірні портрети ще тоді живих українців Василя Стуса і В’ячеслава Чорновола, також Миколи Руденка, Зоряна Попадюка, які продовжували сидіти за старими та новими вироками. Це чи не найліпше свідчення про український рух опору 70-х рр.»
До речі, Михайло Хейфец публічно виступав на захист двох Василів – Стуса і Овсієнка, українських жінок – в’язнів. Захищав він і діячів вірменського національного руху. А це загрожувало йому покаранням до нових термінів включно.
Дискутували в зоні, звісно, і на міжнаціональні гострі теми. Левко Лук’яненко розповідав як він говорив з Михайлом Хейфецем про антисемітизм, сіонізм і український характер. Хейфец казав: «Євреї – практичний і працьовитий народ, а те, що наша працьовитість виявляється більше у сфері розподілу, а не матеріального виробництва, то це дає нам більші бариші, а відповідно більші можливості впливу на владу тих країн, які населяємо. В інших країнах нас не люблять, але нам і не потрібна їхня любов. Будьте й ви, українці, більш напористі й пробивні». Левко Лук’яненко відповідав: « Нам не наполегливості бракує, а почуття кровної спорідненості і солідарності, ще й сором’язливість заважає”. «Отож то й воно» - погодився Хейфец. (За книгою Левка Лук’яненка “Народження нової ери», 2008).
1980 року Михайло Хейфец був звільнений і виїхав у Ізраїль, де став науковцем і журналістом.
За незалежної України ще один політв’язень Яків Сусленський організував українсько- ізраїльську конференцію в Єрусалимі. І ось там зустрілись співтабірники євреї і українці Михайло Хейфец, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Олекса Різників, Михайло Горинь, Семен Могилевер, Ар’є Вудка та інші… Читали вірші Стуса і ніхто не говорив про український антисемітизм, що є більше пропагандистською вигадкою, ніж реальністю.
Пошановуючи спочилого Хейфеца, ми, українці, показуємо, що вміємо бути вдячними.
Василь ЧЕПУРНИЙ.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |