"Етноекзистенція"
Портрет баби Лисаветки висів у нас у хаті і, здавалося, я знав усе на ньому до дрібниць – баба на фото, створеному/підретушованому заїжджим фотографом, ще молода, тільки- но вийшла заміж за діда Андрона чи, може, вже й старшого сина, мого дядька Миколая, народила. Оскільки фото було весь час над нашими головами, коли сідали до столу – тож вивченим вважалося до дрібниць.
І як же я здивувався, коли, помістивши його в нерозмірній мережі інтернету, отримав повідомлення невідомої мені жінки, яка писала – ваша баба, мовляв, була заможною. Що за висновок, звідки? Виявляється, дослідниця каже, що намиста, що на фото на бабі, були такими вартісними, що на них можна було, до прикладу, перекрити хату. Отакої!
… Це я про цінність старих фотографій. Нам тільки здається, що вони мало що значать – насправді з них зчитується історія.
Тож автори арт-буку «Етноекзистенція», який я маю за щастя тримати в руках, Віктор Моренець та Ігор Павлюченко зробили справді неймовірну річ – врятували від забуття шматок нашої української історії. Вона у них концентрована навколо Прилуки – від Рожнівки до Крутоярівки, і від Великої Дівиці до Савинців; саме з оцього куща вони навизбирували старих фотографій.
Щоправда, втрапило у їх географію і село Товстоліс під Черніговом – саме звідси народна картина, яка потрапила й на обкладинку видання. На фоні річки і гаю портрет Тараса Шевченка, а біля нього три фігури. Дівчина заслухана кобзарем і козак. Здавалось би, дуже вже традиційна картина, хоча медаль на козакові й вводить у задуму, але ще більш важлива дата написання картини – 1941 рік. Уже більше двадцяти років розгулу совєтської власті, а тут вперто сидить козак і всенепремінно грає кобзар, і слухає замріяно дівчина у намисті та стрічках. Ніякого тобі пролєтаріату, ніякого впливу большевицької партії – кобзар собі й далі грає, а на колінах козака таки лежить рушниця…
Це видання несе потрійні чи й більше смислів, які треба прочитувати. Скажімо, дивимось на фото остарбайтерів і бачимо як добротно вони вдягнені – це не совєтська колгоспна голитьба, але й посмішок на їх обличчях майже нема. Бо все ж неволя. А що вже казати про фото дворян чи й просто багатих парубків із того проминулого життя, коли ще на гроші Парвуса не в’їхали в Росію Лєнін і Троцький та купа їхнього організованого злочинного угрупування, званого большевицькою партією!
Ні, автори не ставлять таких політичних акцентів – такі висновки робить вже читач цього арт-буку. Якщо, звісно, вміє бачити, бо в нас часто-густо навіть священники не розуміють те, що в церкві людям читають, що вже казати про посполитих, вихованих на простих рішеннях…
Не знаю де автори відкопали, але тут і записи щедрівок, колядок, веснянок, пісень кохання, весільних, чумацьких, колискових, записаних 1910 і в 1920-х роках. На Кустівцях у Прилуці, в Мільках, Гмирянці, Рудівці, Яблунівці, Валках… Та й не тільки ж пісні – і прикмети на погоду, і замовляння, і забобони, і приказки… І слова гімну «Ще не вмерла Україна», записані 1924 року Василем Масловим у старости Іванівської церкви, яка ще й подосі належить у Прилуці до московського патріархату.
До речі, про написання назви міста – таки звалося воно Прилука, відповідно – у Прилуці. Навіть у таких, здавалось би, дрібницях (хоча власні назви ніколи дрібницями бути не можуть) автори лишаються вірними своєму філософському настрою повернення до джерел, до пам’яті. Хоч вона місцями видається нам відумерлою…
Як українсько- московський словник (ага, саме так і зветься!), виданий 1917 року прилуцькою «Просвітою», чи молодіжний часопис «Гасло» 1919 року. Відкриттям для мене стала збірка поезій Миколи Міхновського – ідеолога українського націоналізму, уродженця Прилуччини. І цілком доречним є розділ про гетьмана Павла Скоропадського, дідизна якого була у Тростянці.
Марна справа – переказувати книгу, а що вже казати про мистецький альбом! Його треба неспішно гортати, повільно роздивлятися, щоб доторкнутися до проминулого часу, який насправді не проминає – він живе, хай навіть викривлено, у нас, його нащадках.
.... І зовсім невипадково видання завершується шевронами двох українських армій - часів УНР і нинішніх Збройних Сил України.
Віктор Моренець та Ігор Павлюченко зробили грандіозну українську справу. Єдина для мене прикрість, що в поле їхнього зацікавлення не втрапила моя Сіверщина – та хтось має і її підняти з моря забуття! Як розшифрований портрет моєї баби Лисаветки!
Василь ЧЕПУРНИЙ
І як же я здивувався, коли, помістивши його в нерозмірній мережі інтернету, отримав повідомлення невідомої мені жінки, яка писала – ваша баба, мовляв, була заможною. Що за висновок, звідки? Виявляється, дослідниця каже, що намиста, що на фото на бабі, були такими вартісними, що на них можна було, до прикладу, перекрити хату. Отакої!
… Це я про цінність старих фотографій. Нам тільки здається, що вони мало що значать – насправді з них зчитується історія.
Тож автори арт-буку «Етноекзистенція», який я маю за щастя тримати в руках, Віктор Моренець та Ігор Павлюченко зробили справді неймовірну річ – врятували від забуття шматок нашої української історії. Вона у них концентрована навколо Прилуки – від Рожнівки до Крутоярівки, і від Великої Дівиці до Савинців; саме з оцього куща вони навизбирували старих фотографій.
Щоправда, втрапило у їх географію і село Товстоліс під Черніговом – саме звідси народна картина, яка потрапила й на обкладинку видання. На фоні річки і гаю портрет Тараса Шевченка, а біля нього три фігури. Дівчина заслухана кобзарем і козак. Здавалось би, дуже вже традиційна картина, хоча медаль на козакові й вводить у задуму, але ще більш важлива дата написання картини – 1941 рік. Уже більше двадцяти років розгулу совєтської власті, а тут вперто сидить козак і всенепремінно грає кобзар, і слухає замріяно дівчина у намисті та стрічках. Ніякого тобі пролєтаріату, ніякого впливу большевицької партії – кобзар собі й далі грає, а на колінах козака таки лежить рушниця…
Це видання несе потрійні чи й більше смислів, які треба прочитувати. Скажімо, дивимось на фото остарбайтерів і бачимо як добротно вони вдягнені – це не совєтська колгоспна голитьба, але й посмішок на їх обличчях майже нема. Бо все ж неволя. А що вже казати про фото дворян чи й просто багатих парубків із того проминулого життя, коли ще на гроші Парвуса не в’їхали в Росію Лєнін і Троцький та купа їхнього організованого злочинного угрупування, званого большевицькою партією!
Ні, автори не ставлять таких політичних акцентів – такі висновки робить вже читач цього арт-буку. Якщо, звісно, вміє бачити, бо в нас часто-густо навіть священники не розуміють те, що в церкві людям читають, що вже казати про посполитих, вихованих на простих рішеннях…
Не знаю де автори відкопали, але тут і записи щедрівок, колядок, веснянок, пісень кохання, весільних, чумацьких, колискових, записаних 1910 і в 1920-х роках. На Кустівцях у Прилуці, в Мільках, Гмирянці, Рудівці, Яблунівці, Валках… Та й не тільки ж пісні – і прикмети на погоду, і замовляння, і забобони, і приказки… І слова гімну «Ще не вмерла Україна», записані 1924 року Василем Масловим у старости Іванівської церкви, яка ще й подосі належить у Прилуці до московського патріархату.
До речі, про написання назви міста – таки звалося воно Прилука, відповідно – у Прилуці. Навіть у таких, здавалось би, дрібницях (хоча власні назви ніколи дрібницями бути не можуть) автори лишаються вірними своєму філософському настрою повернення до джерел, до пам’яті. Хоч вона місцями видається нам відумерлою…
Як українсько- московський словник (ага, саме так і зветься!), виданий 1917 року прилуцькою «Просвітою», чи молодіжний часопис «Гасло» 1919 року. Відкриттям для мене стала збірка поезій Миколи Міхновського – ідеолога українського націоналізму, уродженця Прилуччини. І цілком доречним є розділ про гетьмана Павла Скоропадського, дідизна якого була у Тростянці.
Марна справа – переказувати книгу, а що вже казати про мистецький альбом! Його треба неспішно гортати, повільно роздивлятися, щоб доторкнутися до проминулого часу, який насправді не проминає – він живе, хай навіть викривлено, у нас, його нащадках.
.... І зовсім невипадково видання завершується шевронами двох українських армій - часів УНР і нинішніх Збройних Сил України.
Віктор Моренець та Ігор Павлюченко зробили грандіозну українську справу. Єдина для мене прикрість, що в поле їхнього зацікавлення не втрапила моя Сіверщина – та хтось має і її підняти з моря забуття! Як розшифрований портрет моєї баби Лисаветки!
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |