Дві цукерки (автор невідомий)

Їхав я одного разу в маршрутці. На сидінні поруч бешкетувало дитя років шести. Його мама байдуже дивилася у вікно, не реагувала. А він смикав і смикав її за рукав. За вікном пропливали дерева, дощик мжичив, сіріло. Хлопчик щось вимагав, або щось стверджував. І тут раптом мати розвертається і як смикне його за руку, прошипівши:
— Що ти хочеш від мене?!

Хлопчик замовк.
— Що ти хочеш, я тебе запитую?! Та ти взагалі знаєш, хто ти? Ти ніхто! Зрозумів?! Ти ніхто! — вона це видихнула йому в обличчя, просто виплеснула.

Хлопчик дивився на неї, і мені здалося, у нього тремтить голова.

Або це я тремтів. Відчув, як пітніє спина. Пам'ятаю першу думку: «Невже це вона йому говорить?! Про кого вона думає у цей момент?!» — Бачити тебе не можу, — прошепотіла вона.

"Ти ж убила його!» — сказав я, але ніхто мене не почув.

У маршрутці продовжували дрімати люди. Я сидів нерухомо. А хлопчик не плакав. Вона відкинула його руку і знову розвернулася до вікна. Він уже не бешкетував, принишк якось одразу. Дивився в розірвану спинку сидіння навпроти і мовчав.

У мене було бажання встати і при всіх, ось зараз, просто розірвати її на частини! Сказати їй: «Це ти нікчемна мати! Це ти ніхто! Ти ж убила його!» Присягаюся, я б зробив це! Лише хлопчик мене стримував.
Я заплющив очі, став глибоко дихати, щоб заспокоїтися. А коли розплющив очі, побачив цукерку.

Молодий хлопець, схоже, студент, такий світлий, кучерявий, у джинсовому костюмі, дав цукерку хлопчикові. Він ще маневрував рукою, сказав: — Бери, це тобі. Хлопчик узяв. Потім хлопець дав йому другу цукерку. Хлопчик подумав і взяв другу цукерку.

Далі відбувалася подія, згадуючи яку, я ледве стримую сльози.

Хлопчик не їв цукерку, він торкнувся маминої руки. Вона не одразу повернула до нього своє лице. Але згодом обернулася. І очевидно, що хотіла добити його. Але хлопчик підніс їй цукерку. Вона поглянула на нього, на цукерку... я бачив, як вона здивовано на нього дивилася. Тоді хлопчик вклав матері цукерку в руку. Вона, ніби обпеклася, — швидко повернула йому. «Я не хочу», — сказала. Дві цукерки лежали у нього на долоні. Руку він не опускав. «Їж сам, — сказала вона і тихо додала. — Я не хочу. Чесне слово». Тоді він поклав цукерку їй на коліна.

Ніколи не забуду цю паузу. І цю дорослість. Переді мною за декілька хвилин цей хлопчик став чоловіком, а вона зі злої і знервованої стала красивою молодою жінкою. Саме так я відчув.

Вона мовчала. Довго-довго мовчала. Дивилася на нього так, немов щойно його побачила. Потім обійняла. І він її обійняв. Потім він розвернув цукерку і дав їй. І доки вона не поклала її в рот, сам не їв. Уявляєте? Це був ще один шок, але вже інший.

Я тоді подумав про себе: «Ось ти сидиш, такий праведник, ти хотів її “розірвати”, переробити. І ти б нічого не добився, окрім скандалу і лайки.

А цей хлопчик, поглянь, наскільки він мудрий, який він величний, цей хлопчик, він узяв іншим. І проник до самих печінок, до серця, до сліз.

"А ще цей молодий парубок, який дав йому дві цукерки, — подумав я, — адже він не просто так дав дві".
Я озирнувся. У задньому склі маршрутки побачив цього молодого парубка, він зникав удалині - вулицею, що «мжичить». А мама і син сиділи, схиливши голови один до одного. Як молоді закохані!

Тут водій оголосив мою зупинку. Я, виходячи, доторкнувся до руки хлопчика. Я цим сказав йому «спасибі».
Не думаю, що він зрозумів, але це не важливо. Я назавжди запам'ятав цей урок. І повинні були спливти роки, щоб я його усвідомив.

Що це і є сьогодення, про яке не всі дорослі знають. Що лише прикладом і виховують.
Не криком, не звинуваченнями, не биттям. Лише приклад працює, більше нічого. І хлопчик цей приклад показав. І їй, і мені. І він змінив нас ...

"Не будь переможений злом, а перемагай зло добром".

Тетяна ВИННИК