Він створив Рух і Києво- Могилянську академію
Якби хтось написав подібне, я би - чесно! - подумав, що все воно лише для красного слівця, все вигадка.
Позавчора ввечері було мені якось млісно на серці й чомусь увечері згадався Брюховецький, мабуть, хвилин тридцять про нього думав. А вчора в серце щось аж штрикало і потім уже дізнався про смерть Вячеслава Степановича. Минає десь пів години, я збираюся писати у фейсбуці некролог і думаю, що слід би зателефонувати двоюрідному братові в Короп - повідомити і йому про те, що сталося. Хвилин через п'ять він сам телефонує: " У мене від тебе пропущений дзвінок". А я ж тільки думав іще про це! Містика. Розповів йому, сів писати, а з голови ця містика ніяк не виходить.
І сьогодні знову ниє - чому?! Родичі ми з Брюховецьким - сьома вода на киселі - дружини наші родички, та й то у третьому коліні. Звісно, дуже жаль, що пішов від нас такий чоловік, постать національного масштабу: живі ніколи не хочуть відпускати близьких по крові чи духу людей, бо тоді надовго стає незатишно, порожньо і самотньо. Ворожка наґалдувала колись В'ячеславу Степановичу, що він проживе 85 років - помилилася. Хоча, мені здається, це якось йому таки допомагало. Бо прожив з кардіостимулятором після великого інфаркту понад чверть століття і не серце стало причиною смерті.
Історія чомусь не може без таємниць, і те, що офіційно нею стверджується, насправді дуже часто таким не є. Почитайте історію створення Народного Руху - серед прізвищ ініціаторів ви не побачите В. С. Брюховецького, а між тим усе починалося в його кімнаті в ірпінському Будинку творчості для письменників. І пізніше Програма Руху писалася на його кухні в комунальній квартирі на вулиці Челюскінців.
Таким він був по життю - не випинався наперед у політиці, але лишаючись у тіні, робив те, що іншим, "попереду" нього, й не снилося. Коли ми з ним познайомились - десь у 2003 році - приїхали з дружиною погостювати, я побачив перед собою звичайного чоловіка, ніяк, жодним чином не схожого на ректоравідомого, на слуху, вишу: жодного пафосу, жодного натяку на велич, або усвідомлення свого масштабу. Киянин та й усе. І квартира, хоча й чотирикімнатна, проте в звичайній рядовій багатоповерхівці на Оболоні.
Умебльована - а я ж тоді був меблярем і миттєво, з професійної точки зору, оцінював житлові помешкання саме під цим кутом - скромно, як для Києва: одразу було видно, що в цій сім'ї не облаштування житла є життєвим приорітетом. Зате зліва від входу кабінет господаря весь, від підлоги й до стелі, в книжках. Що вразило - багато предметів несуть у собі національний дух, а ще великий дубовий стіл у залі - одразу стало зрозуміло, що господарі люблять гостей. Пізніше ми з дружиною, переїхавши з квартири в хату, й собі завели подібного стола.
- А чия це була ідея відродити Могилянку? - спитав я у Вячеслава Степановича за вечерею, бо мав за плечима власний досвід створення з нічого рекламної агенції, музею реклами, а вже в Україні й меблевого бізнесу, коли стартуєш з позиції лежачи, тому добре розумів увесь масштаб задуму та його реалізації - він вражав!
Брюховецький відповів тихо, стримано й дуже просто:
- Моя.
Без знаку оклику, без почуття гордості за зроблене - так просто, ніби я спитав чия це ложка на столі. А потім він, так само простими словами розповів історію про те, яким чином Могилянка взагалі постала.
Як переконував він Кравчука і Кучму підтримати його ідею, як з розпорядженням Голови ВР прийшов на початку 1991 року до стін колишньої Могилянки, в яких розташовувалось військово-морське училище(!) і його начальник, адмірал Коровін, навіть слухати не хотів про виділення в стінах училища всього-навсього двох кімнат для якоїсь там (ха-ха-ха!) Академії. На першій світлині ви якраз і бачите адмірала Коровіна та номінального ректора НАУКМА В. С. Брюховецького: такий собі типовий радянський інтелігент - борода, берет з антенкою, їх носили митці - художники й літератори, а Брюховецький саме в Інституті літератури й працював заввідділом (І на момент розробки Програми Руху був секретарем партбюро КПРС, із якої вийшов ще в травні 1990-го року. На момент візиту ректора начальник грав у шахи з підлеглими офіцерами, котрі вважали його поміж своїх гросмейстером, і Брюховецький запропонував тому зіграти партію в шахи. Якщо виграє адмірал, ректор піде звідси назавжди, якщо адмірал програє, дві кімнати він таки виділить для майбутнього університету. Адмірал програв, бо не знав, що Вячеслав Степанович був кандидатом у майстри спорту з шахів. Програв і вдруге, і, здається, втретє. Але приміщення виділяти не схотів.
- Де ж Ваше офіцерське слово та ще й перед підлеглими? - спитав Брюховецький і начальник Київського сухопутного 🙂 військово-морського училища знехотя таки мусив надати ректорові дві кімнати. І з тих двох кімнат у березні 1992 року після 175-річної перерви й постала Києво-Могилянська академія.
А тепер уявіть собі як це: створити (та ні - відродити!! - що в рази важче, бо тисне історична відповідальність) вищий навчальний заклад, почавши з двох лише кімнат і без жодного управлінського та господарського досвіду. Причому Брюховецький творив університет за зразками американських, з першого ж року взявся творити імідж вишу, куди можна вступити чесно, без хабарів. Всі роки, доки був ректором, сам-один (!) розробляв щорічні тести для вступників - аби ніхто не "злив" їх усяким спритникам. І тут я його розумів, бо ще в 1984 році організував на своєму курсі повстання проти розподілу випускників по блату; хоча повстання наше частково зазнало поразки, та все ж несправедливого відбору за блатом, а не за здібностями я не терпів усе життя.
- Чим відрізняється американський університет від українського? - спитав я одного разу Вячеслава Степановича.
- Радянський, український це як коридор, в якому є один вхід і один вихід. Ти йдеш по ньому, ні кроку в сторону, й виходиш тим, ким тебе запрограмували ще до вступу. Американський - він як велика кімната з одним входом і багатьма виходами. Ти заходиш, вивчаєш те, що тобі найбільше припадає до душі під час навчання і виходиш через ті двері, які відкриваються перед тобою завдяки сумі набутих знань.
Києво-Могилянська Академія в часи Брюховецького приблизно таким вишем і була, принаймні намагалася слідувати таким курсом. Я мав нагоду спілкуватися зі студентами КМА: якщо мені ще й досі неважко знайти спільні теми для розмови зі студентами простих, традиційних, так би мовити, вишів, то з могилянцями я швидко зрозумів, що це якийсь інший всесвіт, до якого не маю практично жодного стосунку.
Те, що зараз рейтинг КМА просів, винні не лише наступники Вячеслава Стеановича, бо, як сказав колись один із них, Сергій Квит, "Брюховецький лишає по собі черевики занадто великого розміру", але й запроваджена в Україні система вступу до вишів за результатами ЗНО (НМТ) - рівень студентів одразу ж впав ледь не наполовину: Брюховецькому вдавалося через власне тестування відбирати кращих з кращих.
- Якось виходжу я зимою з метро на Подолі, - розповідав Вячеслав Степанович, а назустріч мені якийсь рибалка в повному зимовому спорядженні: шапка, кожух, пішня та ящик їхній. Побачив мене й сміється, дякує, що я йому подарував прекрасне життя - з шахами та риболовлею - насилу впізнав у тому дядькові колишнього адмірала Коровіна!
Ось як закінчилась та історія
Володимир ВОРОНА
Позавчора ввечері було мені якось млісно на серці й чомусь увечері згадався Брюховецький, мабуть, хвилин тридцять про нього думав. А вчора в серце щось аж штрикало і потім уже дізнався про смерть Вячеслава Степановича. Минає десь пів години, я збираюся писати у фейсбуці некролог і думаю, що слід би зателефонувати двоюрідному братові в Короп - повідомити і йому про те, що сталося. Хвилин через п'ять він сам телефонує: " У мене від тебе пропущений дзвінок". А я ж тільки думав іще про це! Містика. Розповів йому, сів писати, а з голови ця містика ніяк не виходить.
І сьогодні знову ниє - чому?! Родичі ми з Брюховецьким - сьома вода на киселі - дружини наші родички, та й то у третьому коліні. Звісно, дуже жаль, що пішов від нас такий чоловік, постать національного масштабу: живі ніколи не хочуть відпускати близьких по крові чи духу людей, бо тоді надовго стає незатишно, порожньо і самотньо. Ворожка наґалдувала колись В'ячеславу Степановичу, що він проживе 85 років - помилилася. Хоча, мені здається, це якось йому таки допомагало. Бо прожив з кардіостимулятором після великого інфаркту понад чверть століття і не серце стало причиною смерті.
Історія чомусь не може без таємниць, і те, що офіційно нею стверджується, насправді дуже часто таким не є. Почитайте історію створення Народного Руху - серед прізвищ ініціаторів ви не побачите В. С. Брюховецького, а між тим усе починалося в його кімнаті в ірпінському Будинку творчості для письменників. І пізніше Програма Руху писалася на його кухні в комунальній квартирі на вулиці Челюскінців.
Таким він був по життю - не випинався наперед у політиці, але лишаючись у тіні, робив те, що іншим, "попереду" нього, й не снилося. Коли ми з ним познайомились - десь у 2003 році - приїхали з дружиною погостювати, я побачив перед собою звичайного чоловіка, ніяк, жодним чином не схожого на ректоравідомого, на слуху, вишу: жодного пафосу, жодного натяку на велич, або усвідомлення свого масштабу. Киянин та й усе. І квартира, хоча й чотирикімнатна, проте в звичайній рядовій багатоповерхівці на Оболоні.
Умебльована - а я ж тоді був меблярем і миттєво, з професійної точки зору, оцінював житлові помешкання саме під цим кутом - скромно, як для Києва: одразу було видно, що в цій сім'ї не облаштування житла є життєвим приорітетом. Зате зліва від входу кабінет господаря весь, від підлоги й до стелі, в книжках. Що вразило - багато предметів несуть у собі національний дух, а ще великий дубовий стіл у залі - одразу стало зрозуміло, що господарі люблять гостей. Пізніше ми з дружиною, переїхавши з квартири в хату, й собі завели подібного стола.
- А чия це була ідея відродити Могилянку? - спитав я у Вячеслава Степановича за вечерею, бо мав за плечима власний досвід створення з нічого рекламної агенції, музею реклами, а вже в Україні й меблевого бізнесу, коли стартуєш з позиції лежачи, тому добре розумів увесь масштаб задуму та його реалізації - він вражав!
Брюховецький відповів тихо, стримано й дуже просто:
- Моя.
Без знаку оклику, без почуття гордості за зроблене - так просто, ніби я спитав чия це ложка на столі. А потім він, так само простими словами розповів історію про те, яким чином Могилянка взагалі постала.
Як переконував він Кравчука і Кучму підтримати його ідею, як з розпорядженням Голови ВР прийшов на початку 1991 року до стін колишньої Могилянки, в яких розташовувалось військово-морське училище(!) і його начальник, адмірал Коровін, навіть слухати не хотів про виділення в стінах училища всього-навсього двох кімнат для якоїсь там (ха-ха-ха!) Академії. На першій світлині ви якраз і бачите адмірала Коровіна та номінального ректора НАУКМА В. С. Брюховецького: такий собі типовий радянський інтелігент - борода, берет з антенкою, їх носили митці - художники й літератори, а Брюховецький саме в Інституті літератури й працював заввідділом (І на момент розробки Програми Руху був секретарем партбюро КПРС, із якої вийшов ще в травні 1990-го року. На момент візиту ректора начальник грав у шахи з підлеглими офіцерами, котрі вважали його поміж своїх гросмейстером, і Брюховецький запропонував тому зіграти партію в шахи. Якщо виграє адмірал, ректор піде звідси назавжди, якщо адмірал програє, дві кімнати він таки виділить для майбутнього університету. Адмірал програв, бо не знав, що Вячеслав Степанович був кандидатом у майстри спорту з шахів. Програв і вдруге, і, здається, втретє. Але приміщення виділяти не схотів.
- Де ж Ваше офіцерське слово та ще й перед підлеглими? - спитав Брюховецький і начальник Київського сухопутного 🙂 військово-морського училища знехотя таки мусив надати ректорові дві кімнати. І з тих двох кімнат у березні 1992 року після 175-річної перерви й постала Києво-Могилянська академія.
А тепер уявіть собі як це: створити (та ні - відродити!! - що в рази важче, бо тисне історична відповідальність) вищий навчальний заклад, почавши з двох лише кімнат і без жодного управлінського та господарського досвіду. Причому Брюховецький творив університет за зразками американських, з першого ж року взявся творити імідж вишу, куди можна вступити чесно, без хабарів. Всі роки, доки був ректором, сам-один (!) розробляв щорічні тести для вступників - аби ніхто не "злив" їх усяким спритникам. І тут я його розумів, бо ще в 1984 році організував на своєму курсі повстання проти розподілу випускників по блату; хоча повстання наше частково зазнало поразки, та все ж несправедливого відбору за блатом, а не за здібностями я не терпів усе життя.
- Чим відрізняється американський університет від українського? - спитав я одного разу Вячеслава Степановича.
- Радянський, український це як коридор, в якому є один вхід і один вихід. Ти йдеш по ньому, ні кроку в сторону, й виходиш тим, ким тебе запрограмували ще до вступу. Американський - він як велика кімната з одним входом і багатьма виходами. Ти заходиш, вивчаєш те, що тобі найбільше припадає до душі під час навчання і виходиш через ті двері, які відкриваються перед тобою завдяки сумі набутих знань.
Києво-Могилянська Академія в часи Брюховецького приблизно таким вишем і була, принаймні намагалася слідувати таким курсом. Я мав нагоду спілкуватися зі студентами КМА: якщо мені ще й досі неважко знайти спільні теми для розмови зі студентами простих, традиційних, так би мовити, вишів, то з могилянцями я швидко зрозумів, що це якийсь інший всесвіт, до якого не маю практично жодного стосунку.
Те, що зараз рейтинг КМА просів, винні не лише наступники Вячеслава Стеановича, бо, як сказав колись один із них, Сергій Квит, "Брюховецький лишає по собі черевики занадто великого розміру", але й запроваджена в Україні система вступу до вишів за результатами ЗНО (НМТ) - рівень студентів одразу ж впав ледь не наполовину: Брюховецькому вдавалося через власне тестування відбирати кращих з кращих.
- Якось виходжу я зимою з метро на Подолі, - розповідав Вячеслав Степанович, а назустріч мені якийсь рибалка в повному зимовому спорядженні: шапка, кожух, пішня та ящик їхній. Побачив мене й сміється, дякує, що я йому подарував прекрасне життя - з шахами та риболовлею - насилу впізнав у тому дядькові колишнього адмірала Коровіна!
Ось як закінчилась та історія
Володимир ВОРОНА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |