Два рядки життя
Мої записники рясніють фразами в кілька слів із трьома крапками. Так я коротко позначаю житейські історії майже шекспірівського калібру, щоб не забути і вернутися до них у дозвільний час. Ось два рядки з них: «Волію не знати» і «Бог усе видить».
На вулиці мого дитинства жила Віра, молода медсестра. З нашими мамами ділилася пігулками від голови, живота і нервів. А нас, дітлахів, обдаровувала коричневими пластинками гематогену. Добродушна, говірка, весела. Всі її любили. Крім чоловіка, кучматого брюнета з гострим поглядом і тонкими вусиками. Підгулював він, причому дуже розгонисто. Без берегів, як мовиться. Вірі доносили, що бачили його в Комсомольському парку з такою-то. Вона знічено всміхалася: «Не знаю чи вірити. Волію не знати». І знову шептали, вже про офіціантку з вокзального буфету. «Волію не знати», – відмахувалася Віра. Гайнув поговір, що касирка з бази через нього покинула законного чоловіка. «Волію не знати», – закусувала губу Віра. А лаборантка з технікуму, кажуть, носить його дитинча. «Волію не знати», – зітхала Віра і бігла на чергування в хірургію.
… З часом я бачив її в похилому віці, акуратною бабусею в сіренькому пальті і капелюшку. Йшла до кожної вечірні. Майже всі зустрічні зупинялися, щоби приязно погомоніти з нею.
Віра пережила свого чоловіка і всіх його коханок. Вона щось знала такого в цьому житті. А щось воліла не знати.
Наш сусід Кустрьо був п‘яницею, розбишакою, дурисвітом, лихословом і стихійним боголюбом. Після недільної служби дорогою чіплявся до людей, чому вони в такий день не церкві: «Бог усе видить». Заглядав до кожного шинку і вимагав, аби йому наливали задурно, бо він найліпший водій в окрузі і може привезти все, що душа забагне. Коли його нарешті виштовхували, волав на цілу вулицю: «Бог усе видить!»
Вдома зчиняв бучу, термосив дружину, проклинав дітей, а коли прибігав старший син і припинав його до ліжка, голосив: «Бог усе видить!»
Із сусідами був у сварці – за вигадану межу, за паркан, за необережне слово і кривий погляд. Махав кулаками: «Зачекайте, Бог усе видить!»
На роботі зі всіма гризся, сперечався з начальством, крав бензин, змотував кілометраж, їздив у ліві рейси, дурив клієнтів. А коли знаходив гідний відсіч, стогнав: «Ну-ну, Бог усе видить!»
Зоп‘яну розбив державну машину, ще й судився, щоб призначили вдавану інвалідність. І з пенсійним фондом так само. Писав у різні інстанції. А коли скрізь програв, погрожував і тим, і тим: «Бог усе видить!»
Пішов сторожити в гуртожиток. Тихцем продавав меблі, матраци та білизну. Ще й на додачу заснув п‘яний і спалив будку-сторожку. Коли його примусили компенсувати втрати, біснувався: «Що хочете від бідного хворого чоловіка? Бог усе видить!»
Бог направду все бачив і чекав терпляче, коли нарешті побачить і сам себе Кустрьо. Але не дочекався, бо після інсульту від перепою той втратив зір та мову – і перестав Ним погрожувати цілому світові.
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
"Прописи тиші".
На вулиці мого дитинства жила Віра, молода медсестра. З нашими мамами ділилася пігулками від голови, живота і нервів. А нас, дітлахів, обдаровувала коричневими пластинками гематогену. Добродушна, говірка, весела. Всі її любили. Крім чоловіка, кучматого брюнета з гострим поглядом і тонкими вусиками. Підгулював він, причому дуже розгонисто. Без берегів, як мовиться. Вірі доносили, що бачили його в Комсомольському парку з такою-то. Вона знічено всміхалася: «Не знаю чи вірити. Волію не знати». І знову шептали, вже про офіціантку з вокзального буфету. «Волію не знати», – відмахувалася Віра. Гайнув поговір, що касирка з бази через нього покинула законного чоловіка. «Волію не знати», – закусувала губу Віра. А лаборантка з технікуму, кажуть, носить його дитинча. «Волію не знати», – зітхала Віра і бігла на чергування в хірургію.
… З часом я бачив її в похилому віці, акуратною бабусею в сіренькому пальті і капелюшку. Йшла до кожної вечірні. Майже всі зустрічні зупинялися, щоби приязно погомоніти з нею.
Віра пережила свого чоловіка і всіх його коханок. Вона щось знала такого в цьому житті. А щось воліла не знати.
Наш сусід Кустрьо був п‘яницею, розбишакою, дурисвітом, лихословом і стихійним боголюбом. Після недільної служби дорогою чіплявся до людей, чому вони в такий день не церкві: «Бог усе видить». Заглядав до кожного шинку і вимагав, аби йому наливали задурно, бо він найліпший водій в окрузі і може привезти все, що душа забагне. Коли його нарешті виштовхували, волав на цілу вулицю: «Бог усе видить!»
Вдома зчиняв бучу, термосив дружину, проклинав дітей, а коли прибігав старший син і припинав його до ліжка, голосив: «Бог усе видить!»
Із сусідами був у сварці – за вигадану межу, за паркан, за необережне слово і кривий погляд. Махав кулаками: «Зачекайте, Бог усе видить!»
На роботі зі всіма гризся, сперечався з начальством, крав бензин, змотував кілометраж, їздив у ліві рейси, дурив клієнтів. А коли знаходив гідний відсіч, стогнав: «Ну-ну, Бог усе видить!»
Зоп‘яну розбив державну машину, ще й судився, щоб призначили вдавану інвалідність. І з пенсійним фондом так само. Писав у різні інстанції. А коли скрізь програв, погрожував і тим, і тим: «Бог усе видить!»
Пішов сторожити в гуртожиток. Тихцем продавав меблі, матраци та білизну. Ще й на додачу заснув п‘яний і спалив будку-сторожку. Коли його примусили компенсувати втрати, біснувався: «Що хочете від бідного хворого чоловіка? Бог усе видить!»
Бог направду все бачив і чекав терпляче, коли нарешті побачить і сам себе Кустрьо. Але не дочекався, бо після інсульту від перепою той втратив зір та мову – і перестав Ним погрожувати цілому світові.
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ
"Прописи тиші".
| Читайте також |
| Коментарі (0) |