Драстуйте, діду, якого я ніколи не бачив!

Вперше бачу свого діда Івана. Чи то в хаті баби Саші малим я до тих фото не приглядався, чи баба їх і не виставляла, але тільки тепер завдяки двоюрідній сестрі Валентині Романович я можу побачити діда Івана Самійловича Лазаренка, якого вбили радянські партизани.

На цьому фото із групи "Історія с. Авдіївки" - рід Лазаренків, рід моєї матері. Вона на руках у своєї матері, а моєї баби Саші. Орієнтовно це фото 1938 - 1939 року, бо мати 1936 року, а тітка Анюта - 1934 (стоїть поруч, бо вже старшенька).

Чому баба Саша - на той час молодиця, без хустки, коли навіть малих дітей позапинали - не зрозуміло. Але це точно вона, бо впізнавана. А решту людей на фото можна розрізняти тільки за словами Валентини Романович. Вона пише: "Це фото зроблене до Великої Вітчизняної війни. Тут велика родина Самійла Лазаренка (мого прадіда). У нього було 4 сини (Данило, Тимофій, Іван, Андрій) та донька Горпина.

На фото зліва Христина Лазаренко ( дружина Тимофія), далі двох не знаю, можливо, хтось із братів, потім мій дід Іван Самійлович Лазаренко і трохи нижче його сестра Горпина Самійлівна Лазаренко ( у заміжжі Ходот). У другому ряду третя у білій кофті моя баба Лазаренко Олександра Терентіївна (дружина Івана). На руках тримає доньку Софію ( у заміжжі Чепурна), далі у намисті стоїть моя мама Ганна Іванівна Лазаренко (заміжжя -Романович) і Марія Дем'янівна Ходот (у заміжжі Лазаренко) - донька Горпини. Хотілось дуже знати про інших".
Методом логічних умовиводів прийшли з нею до висновку, що перший зліва у верхньому ряду - Тиміш Лазаренко, бо єдиний у галстуку і з орденами. А ми знаємо, що був він якимсь начальником чи то на пеньковому чи то на цегельному заводі, звідки й пішов у тюрму після пожежі, у якій був звинувачений. Далі очевидно Данило Лазаренко. Той, що застрелив партизана, який, за словами німців, убив його брата Івана. Могила того партизана на околиці села і нас, малими піонерами, водили туди - цікаво, вчителі ж знали, що то мій родич його убив і не сказали... А всю родину діда Данила красні вислали на Урал, де їхні молодші стали, певно, русскіми і ще, гляди, хтось із правнуків може й воює проти України...

А за що вбили діда Івана? Був тямковитий - перед війною працював чи не лісником, а потім доручили відігнати худобу за лінію фронту, що він і зробив. Його в хаосі не мобілізували і він вернувся додому. А тут німці шукали некомуністів для управління окупованою територією і до нього: "Йди у поліцію!" (чи старостою?). Дід відмовлявся і тоді йому сказали, щоб їхав вирішувать це у волость - в Понорницю. Після візиту до понорницького начальства він заїхав до кума у Криски, добряче випили (не знаю - з горя чи з радості?), ліг на сани, добренним кожухом укутався та й кінь везе собі. Діло було зимою. А партизани перестріли, застрелили та й забрали кожуха. Бо кожух добрий. Кінь знав дорогу і привіз його мертвого. Так розповідала мені мати Софія - ота, що в полосатому якомусь бахамані на руках у баби Саші. За іншою ж версією він таки був у поліції, а мати могла зм'якшити всю цю історію через мою бунтівливу вдачу, щоб не нашкодити в житті...

Могила діда Іван на кладовищі біля МТС. Через кілька могил ще одна могила жертви радянських партизан - о. Мисаїл, настоятель авдіївської церкви. Судячи з імені, це був монах. За розповіддю Михайла Кашича, священика кудись позвали для якоїсь треби, а партизани заказали, щоб не йшов. Та як же він не піде, якщо це його обов'язок?!. Відслужив і вертався лісом - партизани перестріли і вбили. Та ще й так жорстоко: головою об пень так вдарили, що й мізки вискочили...

Обіцяв мені нинішній настоятель авдіївської церкви о. Василь, який ще в московському патріархаті перебуває, впорядкувати могилу свого попередника по церкві.

...Вдивляюся в небачене досі обличчя свого діда. І бачу не тільки схожість з обличчям його дочки, а моєї матері Софії, але й жорстокість того часу. І бачу трагедію роду, нищеного, як всі українські роди тільки за те, що були українцями.

Василь ЧЕПУРНИЙ