Для жизні будущого віку

Володимир Харченко, проти якого писав петиції малахольний ПЕН-клуб, коли він розігнав парад прутнів у коридорі Академії мистецтв, згадав про цей епізод в "Пропалій грамоті" Гоголя/Драча/Миколайчука.
Там, де Іван Миколайчук і Федір Стригун читають "Символ віри". Апокрифічний просторічний текст, яким його мабуть і знали козаки.

Вірую в Єдиного Бога, Отця Вседержителя і в Єдиного Господа Ісуса Христа. Розп'ятого Понтієм Пілатом, і страдавша, і погребенна. І воскресшего в третій день по писанію. І вошедшего на небеса. Ісповєдую єдинохрещеніє, во оставлєніє гріхов. Чаю воскресіння мертвих і жизні будущого віку. Амінь.

Мабуть, найпотужніший епізод всього українського кіно ХХ століття. Знятий в щербицьке безчасся, здавалось би, повної безнадії (мені зустрічалися підрахунки, що за весь свій радянський період студія Довженка зняла всього 8 (!) фільмів українською мовою). За двісті років по тому, як розігнали Січ, і двадцять п'ять років по тому, як дідусі бубочок постріляли або вивезли в Сибір всіх наших попів, й діти росли войовничими безбожниками. І покладений на полицю. І переживший режисера. Фільм вперше показали більше ніж через 10 років, вже у 80-ті.

Мені здається, це якнайкраще демонструє, що таке культура. Коли вже нема в живих ні попів, ні козаків, молитву в кадрі читають актори. Бо культура - то бекап людства. І вже здавалось би остаточно втрачена Україна - воскресла. Для жизні будущого віку. Амінь.

Христос воскрес!

Антон САНЧЕНКО