Для кого рай у Чорногорцях

Село Чорногорці є одним із чотирьох населених пунктів, що входять до складу Стольненського старостинського округу Менської громади.

Людей там зовсім небагато. Але для тих, хто залишився, рідне село — як найкраще місце у світі.

Поросята на вулиці
Типовим для подібних сіл є те, що на вулиці важко зустріти звичайного перехожого. Відчуття суцільного обезлюднення та самотності, якоїсь покинутості не полишає на кожному кроці. Картинку посилюють залишки напівзруйнованих будинків, споруд магазинів, клубів, дороги з твердим покриттям, колодязів, сірі похилені огорожі. Єдиний позитив — це розкіш природи, спів солов’їв як символ відродження життя. Саме такі перші враження склалися під час відвідин Чорногорців.

Та ось бачимо «живе» обійстя. Просто на вулиці, поряд із двором, своїми справами зайняте сімейство поросят-«в’єтнамців», гребуться курочки, через дорогу на припоні пасеться теличка. Свинки наче очікували на гостей і сміливо позували на камеру. Саме за фотографуванням нас і «спіймала» господиня цього дому 74-літня Галина Любенко (на знімку).

Прикипіла душею
З перших слів помітно, що пані Галина — щира, добра й оптимістична жінка. І ще один висновок зробили для себе: вона або ж не тутешня, або ж колишня вчителька. Надто не типова для нашої місцевості українська мова звучала з її вуст.

Згодом з’ясувалося, Галина Андріївна народилася на Вінниччині. Але вже ось більш як 50 років минуло, як прикипіла всією душею до Чорногорців.

— Ще у 1967 році приїхала після закінчення Білоцерківського сільськогосподарського інституту з чоловіком на його батьківщину, — розповідає пані Галина. — Одразу ми жили в Березні, а потім перебралися сюди. Тут спочатку мешкали в свекрушиній хаті, а років вісім тому купили цей будинок: діти з онуками приїжджають (дві доньки мешкають у Чернігові, син — у Мені), то виникла потреба у розширенні житлової площі. А в тій старій хатині оселився знайомий сина. Дружимо, допомагаємо один одному. Інакше ніяк, бо, крім тих, хто залишився тут, хилитися ні до кого.

Тимчасово й назавжди
Звичайно, колись Чорногорці були хоч і невеликим селом, але «живим». Наразі тут залишилося постійних мешканців усього четверо. Влітку приїжджає ще чоловік п’ять дачників. Загалом тут з десяток жилих хат. Решта, на жаль, стоять пусткою або ж напівзруйновані.

З теплом відгукується Галина Андріївна про своїх односельців. І постійних, і дачників. Один із них — хлопчина, який купив тут хату. Сам працює агрономом у Стольному. Жінка хвалить його за таку відважність — оселитися на краю цивілізації, в Чорногорцях.

— Дуже беручкий молодий чоловік, — каже вона. — І дома по господарству прагне щось зробити, і на роботі, де врожай треба виростити.

Дізнаємося, що своє життя подружжя Любенків присвятило ветеринарній медицині: пані Галина працювала ветеринарним лікарем у лабораторії, а чоловік, уже покійний, — і головним лікарем, і просто лікарем у ветеринарній лікарні.

— Спочатку думали, що в Чорногорцях зупинилися тимчасово, — пригадує жінка. — Але під час отого тимчасового перебування встигли обзавестися господарством, живністю, стали оброблювати город і врешті вирішили, що нічого нам до Мени переїздити. На роботі всі дивувалися з моєї такої позиції: «Як ти там живеш?! У лісі... Людей нема». Я завжди відповідала, що живу в раю, просто насолоджуюся краєвидами і спокоєм. Після кожного повернення з роботи додому мені очі розвиднювалися: як тут гарно. Ніхто мене не примушує тримати оцих свиней, корову. Скільки вистачить сил, стільки це мені й буде до душі. Діти підтримують, я завжди рада їм допомогти.

З оптимізмом та любов’ю
Їй цілком вистачає для себе, дітям, господарству всього того, що вирощує на городі. За зразок, каже, взяла сусідку Макарівну (колись учителькою була), яка одного разу сказала, що нічого не саджає на чужі руки, а обробляє стільки, скільки подужає сама. Тому і відводить тепер під картоплю всього п’ять соток.

Слухати Галину Андріївну — отримувати насолоду. Приємно бачити той оптимізм, яким сяють її очі.

— У мене квочки як сідають на яйця, то виводять курчат стільки, що я їм ліку не знаю, — жартує вона. — Якесь малим через слабкість згине. Хоч як не відлякую шулік, але частину курчат він таки вкраде. Ну і хай: йому теж їсти щось треба. Не спіймав би курку, то пташку якусь би вхопив. Доводиться боротися і з тхором. Минулої зими переглумив мені 12 кролів і 17 курей...

Чому люди тікають у місто?
Усе живе для неї приносить радість: і ціла котяча армія, яка відчуває хазяйчину любов і скрашує її самотність довгими зимовими вечорами, і курчатка-поросятка, і проліски за хатою, яких щовесни вона виглядає на поверхні талої землі й чи не щогодини чекає цвіту.

— Хай би залишалися люди в селах. Що вони їстимуть у тих містах, як повимирають отакі, як я? — бідкається пані Галина. — Як воно так сталося, що держава пускає людей по світу, змушує манівцями блукати? Невже не можна допомогти їм облаштувати життя вдома, налагодивши вітчизняне виробництво? Мені невтямки, звідки беруться оті сир чи масло в супермаркетах.

Галина Андріївна ніяк не може збагнути: чому більшість людей прагнуть втекти з села в місто?! Житло дороге, роботи часто нема. Навіть у Києві: подивишся, то переважно охоронців шукають... Що там можна стерегти і кого охороняти? Чому тут не жити? Землі — обробляй, скільки хочеш.

А може, й дійсно настане час, коли люди з міських агломерацій шукатимуть щастя і спокою у таких місцях, як Чорногорці.

Віталій СЕРГІЙКО, "Голос України"